Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
І все раптом закінчилося, бо торкання носом — то була наша з Марією гра. Ще молодими лежимо ми, наприклад, десь на бережку, а тоді дружина нахиляється до мене й ніжно торкається носом мого ока, а мій ніс робить так само, — і лежимо ми далі, поєднавшись в одне ціле. І все так добре, як тільки може бути з людьми наших статків і можливостей.
Пісня теж закінчилася. Далі відразу залунала «Королева», та наш танець уже вичерпався. Я прогнав із голови залишки фільму і повів Раїсу до магнітофона, де здав Глаші й трішки нахилився, наче той гусар із дурної оперети. За ними стояла Зіна, дивилася на нас, усміхаючись, і я почав про щось здогадуватись, а коли підійшов до задоволеного Йосипа, вже був упевнений, що знаю про те, що тут відбувалося.
То, мабуть, була ідея завідувачки. А може, і Старенького. Вони вирішили звести мене з Раїсою так само, як одружили Славентія з Глашею. І, попри перший рефлекс накричати на когось, я на них майже не образився: вони ж хотіли, щоби щось нове сталось у цьому будинку, хотіли додати життя в колектив, украй наляканий смертю, що відбулася поруч. Але в них нічого не вийшло. Не цього разу, і не зі мною.
«Ну шо, Метхун, прістроїл своєго Антона?» — запитав у мене Йосип, демонструючи відсутність частини зубів. А я тільки усміхнувся йому у відповідь і неочікувано для себе додав: «Іди в сраку!»
Глава восьма,
в якій Болівар не вивезе трьох, а ніч змінить усе
Того особливого ранку я прокинувся першим. Усі наші спали, в будинку було тихо. Обережно, щоби нікого не розбудити, я зібрався і вийшов надвір, старанно оминаючи місця, де наш старий паркет скрипів особливо гучно. Небо над полем за воротами тільки-но зажевріло. Ще навіть п’ятої години не було, — в селі всі легко орієнтуються в часі за небом, коли вже відійшли далеко від радіо.
Я посидів на гойдалці й вирішив пройтися до села і назад. Збудження не дозволяло довго лишатися на місці: сьогодні ж я побачу рідний будинок! І зайду до нього — обов’язково зайду, хоч би що там собі виробляли ті новосельці зі своїми жлобенятами.
Бродяга причепився було за мною, та потому згадав, що незабаром сніданок, і повернув назад. І то добре. Він, звичайно, мовчазний собака і не надокучливий, але тут, у Червоних Хащах, мені бракувало місця, де би можна було побути наодинці, без дурниць Журби, без Йосипового реготу і без усіх інших. Чого ще не вистачало? Власної території, про яку можна було би подбати. Звичної їжі, щоби без цієї клятої манки тричі на тиждень. І ще — моїх вирізок.
Ще в дитинстві, десь після війни, я почав вирізати цікаві статті та вклеювати їх до альбому, замість марок. Спочатку — з «Піонерської правди», далі — з «Правди» дорослої, а потім — уже з усього, що бачив: од «Черкаського краю» для краєзнавців до «Шкільної Оригінальної Класної» для роботи. І часом дуже цікаво було сісти собі спокійно надворі й погортати власні спогади, — от диви, в десять років мене цікавили піонери Африки. Хіба вони були насправді?
У грудні я так швидко збирався, що забув свою колекцію з трьох альбомів на шафі у сараї, — не до того було тоді. А сьогодні, якщо Журба не збрехав, ми заїдемо по дорозі до мене, от і заберу нарешті. Якщо ці, звичайно, не пустили мої альбоми ще взимку на підпалок. Але головне — сьогодні я побуваю вдома, і не вві сні.
Я обійшов Хащі довкола і повернувся десь біля сьомої, коли в селі вже всі півні відспівали і попрокидалися люди. Скрізь було чути характерний гомін: там воду набирають, там курей скликають, а там свиням їсти дають. Я йшов, слухав знайомі з дитинства звуки й усміхався.
Будинок уже жив своїм звичайним ранковим життям. Раїса з Ірою розвішували білизну за гойдалкою, а біля дверей стояв якийсь «Москвич». Невже по нас приїхав? Журба ніби казав, що буде спеціальна машина, зі санітаром, але міг і прибрехати.
Проте жінки мені пояснили, що то до Петровича приїхали діти з двома внуками. Малі якраз бігали коридором і гучно волали про щось своє, дошкільне. Знов обережно — та вже не через паркет, а через дітей — я пройшов коридором до другої палати, сполоснувся і почапав до їдальні. Над столом першої палати стирчав Йосип, бо біля Петровича сиділи дочка і зять, а Старенькому кожні свіжі вуха були викликом для його гонору.
Нахилившись до зятевого плеча, мій сусід завзято розповідав свою чергову байку: «Короче, оба говорят, шо дєло било. І тада я тока так їм: «Ану тіше будь. На трі-четирє говорітє, как поваріху зовут. Тока в глаза мнє! Ну, трі-четирє!». А одін говоріт: «Лє-на». А второй: «Ма-ша». Отакой Уїмблядон, ти понял, а?». Старенький гупнув по спині чоловіка, котрий робив вигляд, що йому цікаво, Петрович старанно заржав, а його донька перелякано дивилася на все це, тримаючи в руках склянку з чаєм.