Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
— І вішні нам! Кульок! — після чого тихенько пояснив Журбі: — Мої ж дерева: я їх саджав, я їх доглядав — маю право.
Новосельця не було хвилин із десять. Я вже думав, що той покидьок оговтався і шукає рушницю. Та він з’явився на місці, де стільки років стояла наша ялинка, тримаючи під пахвою мої альбоми, а в долонях — пакет із вишнею. Обережненько підступив до Грині, поклав усе це йому на коліна й відступив до воріт, перелякано переводячи погляд із візка на мене і назад.
— Пшшшол! — вигукнув йому Журба, і ми почали розвертатися. Посеред дороги Гриша знову перехилився через підлокітник і наостанок прокричав: — Спалимо машину йому нахер!
— Кому? — настала черга лякатися водієві «пиріжка».
— Будеш триндіть дофіга — і твою спалим, — пробуркотів Журба, і тоді вже той кинувся допомагати мені пересаджувати «генерала» до машини і вантажити порожнє крісло у багажник.
Ми сиділи, переводячи подих, а машина перевалювалася з ями на яму, ледве рухаючись до виїзду зі села. За кілька хвилин ми порівнялися зі школою, і я знову почав уважно роздивлятися, що до чого. Усе зачинено — літо. Проте враження занедбаності не покидало: господарське око помічало, що дерева стоять побілені, але трава висока — давно не косили. І вікна брудні…
Ні, не так я собі все це уявляв і вже ледь не жалкував, що повернувся. Та на руках були мої альбоми. Я перегорнув їх нашвидкуруч — ніби все на місці.
Отже, не дарма з’їздили, ще й того довбня шуганули, нехай йому грець! А спогади… Спогади найліпше лишати при собі й не дражнити їх.
Так я собі думав, сумуючи, аж поки на зупинці за селом побачив жінку з маленькою дитиною, а за мить упізнав у тій жінці дівчинку, котра в мене навчалась, — Оленку. Охайна, чиста, чекає на автобус. І хлопчик у неї теж красивий, із білявим волоссям, — як Тарасик на картині в моєму колишньому кабінеті. Отже, не все погано. І не все було дарма! Від цього потрохи мені стало легше, ніби я раптом пригадав те, що давно забув і постійно намагався повернути.
Тепер водій поїхав уже не вздовж Дніпра, а через Смілу. Ми були не проти, хоча нас і не питали. Попереду перелякано мовчали, навіть музика не грала, а ми час від часу розмовляли, потрохи поїдаючи мою вишню. Раз у раз доводилося зупинялися, бо престарілі міхури, як уже мовлено, жили за власним розкладом. На першій зупинці з’їли тормозок. Навіть санітарові з водієм трохи перепало.
Журба скрізь шукав відеокасети, невгамовний. А я вирішив, що було би непогано купити футболку збірної й подарувати Йосипові, щоби її вдягав на перегляд свого чемпіонату, який він зробив і нашим, спільним. Гриня цю ідею підтримав, і вже на наступному полустанку ми купили таку в чоловіка, котрий продавав іграшки та надувні кульки. За двадцять п’ять гривень. Ні про який «адидас» не йшлося, та вона була жовта і з емблемою, — що ще треба?
Ми почали жартувати, уявляючи, як Йосип урочисто спалює свою незмінну тільняшку, як старанно пере футболку в рукомийнику і стежить, аби вона сохла на найкращому місці серед білизни, яку в будинку престарілих перуть без упину. Доживете — самі побачите, як воно. Уже сідаючи до «пиріжка», стежачи одним оком, аби я поклав пакет із покупкою на полицю до постера, Журба раптом звернувся до санітара:
— Чуєш, хлопче, ану йди сюди.
Той трохи перелякано наблизився до нас — вочевидь, побоюючись пана «генерала». Та Гриня посміхнувся йому назустріч, поліз до кишені, дістав звідти гроші й простягнув тому п’ятдесят гривень:
— Чуєш, злітай у магазин, візьми маленьку пляшку коньячку. «Десну» або щось таке, — і повернувся до мене: — Будеш?
— Ти ж знаєш, що не буду.
— Ну, тоді я за тебе.
Санітар узяв гроші, роззирнувся навколо й почапав до найближчої точки, а Журба, трохи подумавши, крикнув йому в спину:
— Чуєш, і вам пляшку візьми! На вечір!
Той повеселішав, хитнув головою і миттєво повернувся. Ми рушили, і тепер атмосфера в машині значно потеплішала. Схоже, з цього треба було й починати, бо нічого нового: не підмажеш — не поїдеш.
Місцями дорога була погана, іноді трохи ліпша, та нам було все одно — аби їхати. Ціле життя дорога була для мене сповнена відповідальності — не за родину, то за школярів, — а тут чи не вперше з часів дитинства я їхав собі вільно, не переймаючись анічиїми апетитом, настроєм, станом здоров’я та природними покликами.