Червоні хащі

Ми вказували одне одному на особливо яскраві деталі довколишнього світу й насолоджувалися кожною миттю, наче то було якесь кіно.

— От у нас така краса, що й ніякого моря не треба, — сказав Журба, повертаючись до мене і розстібаючи комір ковбойки, бо було вже спекотно.

— До того ж там ці… водорості, — я вирішив піти йому назустріч, хоча на морі мені сподобалося.

— Тут теж річка цвіте, — вступився за Дніпро Гриша, хоча це й дещо суперечило його попередній заяві.

— Там іще ці… медузи… страшні, жаляться.

— Та я на Кубі таких бачив, що вобше! І я от, Богдане Васильовичу, вірите, міг спокійно їздити. І у профілакторій, і в Гагри. Та щось не до того було. Я і по льготах ніколи не їздив. А ви?

— Ні! — рішуче відповів я, хоч і не пам’ятав деталей тих давніх подорожей та, швидше за все, трішки при цьому прибрехав. Але Журба був такий радісний, що хотілося його підтримати, тим більше, що спонсором був німецький уряд у його особі.

— І я не їздив. Нехай на хворих витрачають, а я не буду. «Не треба мене хоронить», — кажу їй.

— Дружині?

Журба ніби не розчув і знову повернувся до вікна. Ми наближалися до недобудованої Чигиринської АЕС. Тільки цього щастя нам не вистачало після Чорнобиля. Як там співали тоді? «Їхали козаки, гуркотів їх трактор»? Добре, що не встигли добудувати.

Ми наближалися до мети, і з кожним наступним упізнаваним поворотом серце починало битись усе частіше. У машині було спекотно, піт заливав очі, і я ще подумав: може, дійсно попросити в санітара чогось заспокійливого? До того ж все оплачено. Проте вирішив, що це — нервове. Зараз повернемо від річки, скоро й рідне село.