Право на пиво
- Автор: Копил Віталій, Сандлер Юлія
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-90-6
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Право на пиво». Краткое содержание книги:
Пам’ятайте тільки про одне: якщо навіть гарного пива надто багато — це погано. Тому п’ємо в міру! Де мій келих? Наливай!
Не секрет, що пиво є улюбленим напоєм фанів, тобто аматорів фантастики. І саме конкурс оповідань про пиво викликав широкий резонанс серед письменницької та читацької громадськості. Отже, відкоркуйте пляшечку «Оболоні» і починайте читати. Це чтиво пасує під пиво!
Охоронців було двоє. А нащо більше? Оболонь — позаштатна планетка, на таких ніколи й нічого не відбувається. Власне кажучи, це захист швидше від дітлахів, які мріють утекти з планети на першому-ліпшому кораблі. Звісно, два — це замало. Але ж компанії все одно — тільки б зекономити трохи грошей. Проте, я її розумію і не виню… Вибачте, не хотів даремно гаяти ваш час.
Так ось, коли один із охоронців упав, я подумав, що він просто нализався в зюзю. Видно, його приятель теж так подумав, бо, сміючись, підійшов до напарника. Кажу вам, я навіть уявити такого не міг: монітор дуже точно передав, як голова охоронця-веселуна розірвалася. Я не фахівець, але про плазмову зброю чув. Хоча, брехати не буду, у дії до цього не бачив. І краще не треба, якщо відверто — я її і так упізнав. Складно було б не впізнати, коли смажений мозок хлопця розкидало по всьому трапу… А потім просто по залишках бідолахи до корабля вбіг якийсь чоловік.
Я одразу викликав контрольну вежу і сказав, що «Орхідея» зазнала нападу. На будь-якій іншій планеті диспетчери одразу викликають охорону, яка штурмом кораблі визволяє. В окраїнних світах такий випадок — найкращий привід розвіяти нудьгу в контрольній вежі, що накопичилась там у чеканні хоч якого-небудь міжпланетного човна. Але це був знаменитий пивний світ… Вибачте, але, на мій погляд, це важливо!..
Так ось, коли ввімкнувся екран, я навіть встиг помітити пляшку «Оболоні», яку миттєво прибрала з поля зору чиясь рука. Точно — не диспетчера. Як би там не було, але контролери сприйняли мої слова як жарт. Здається, поза камерою навіть зі сміхом почали сперечатися, скільки я вже встиг випити. Та самі можете це все перевірити, вам не важко — я знаю.
Отже, диспетчер, дивлячись на мою кислу фізіономію, зайшовся таким сміхом, що впав зі стільця. Просто взяв і впав. Але мені було не до сміху. Макс так різко поставив банку з пивом, що воно залило половину клавіатури. Між іншим, я його не звинувачую. Не кожного дня тобі в лице наставляють плазмовий пістолет, з якого буквально кілька хвилин тому вбили двох людей. Особисто мені було б психологічно простіше, якби погрожував чоловік бандитського вигляду, а то якийсь дідусь…
Але ми все одно точно виконали всі його накази… Чому? А що тут незрозумілого? Хто б не погрожував, а зброя — вона зброя і є. І байдуже, хто натисне на гачок — громило чи миршавий дідусь — результат той самий.
Отже, коли диспетчер виліз з-під пульту в зону видимості камери, ми бадьоро доповіли, що з жартами покінчено, а потім помітили, що давно пора стартувати. Все ще посміхаючись, цей п’яниця дав дозвіл на виліт, яким ми негайно скористалися. Ну, а що б ви вчинили на нашому місці?.. Пробачте, не збирався випробовувати ваше терпіння.
Так ось, як тільки вийшли за межі атмосфери, дідок розкрив свої карти. Ну, це такий давній вислів. До чого ж ви… Ой, пробачте. Отже… Ну, вибачте, я хвилююсь, все ж не кожного дня говориш з… Так, зараз… До діла…
Наші кораблі мандрують від зірки до зірки за допомогою гіперпростору. Ну, я не фізик… Ви краще маєте знати… Чому краще? Ну, я так гадаю… Ну, якщо відверто, пілотом я став по блату — батько відвалив… Так, розумію, не цікавить…
Ось, цей дідуган, виявляється, якийсь видатний професор. У нього якась невиліковна хвороба відкрилась… Він за тиждень мав померти… Та звідки я знаю, яка саме? Ось тому він і захопив перший-ліпший корабель із гіпердрайвом. Мовляв, він зробив надзвичайно важливе для людства відкриття, а його ніхто не розуміє і не хоче допомогти. Ось він і вирішив все зробити сам… Не второпаю, як він спромігся дістатися з центру у цю глушину… Певно, від Оболоні було найближче… Пробачте, трохи забіг наперед… Добре, постараюся припинити вибачатися і… Кажу-кажу вже…
Професор цей відкрив якусь незвичайну область у тому самому гіперпросторі… Ну, таку область, де відбувається щось дивне. Не уявляю, з чого професор це взяв, але він запевняв, що в цій області живе сам Господь… Ну, Бог… Чули, так? Пробачте…
Отже, під дулом плазмового пістолета ми здійснили цей злощасний стрибок і домчали до тієї області. Усього за тиждень. Так, я знаю, що вантажник не призначений до таких далеких стрибків… Сам не знаю, як вистачило енергії… Тим більше, Макс цілий політ пив, але все одно допомагав вести корабель — розраховував курс. Тільки між нами — ніколи не бачив такої кривої траєкторії. Навіть комп відмовився його запам’ятати, Максу довелося вводити його вручну. Як би там не було, нам усе вдалося…
Як це виглядало? Та не можу я так «докладно» розповісти. Ні, я бачив, бачив. Але… Словами не висловити. Взагалі, все таке світле. Якось легше на душі стало. Ми з професором увійшли туди… Як не сказав? Ну, там ворота якісь. Ось дідок запевняв, що за ними — Бог. І ми удвох… Ні, Макс просто був не в змозі йти — він переборщив із «Оболонню», на ногах не тримався. А нести його до Бога нам здалося… Я теж гадав, що не важливо, але ж ви самі…