Право на пиво
- Автор: Копил Віталій, Сандлер Юлія
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-90-6
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Право на пиво». Краткое содержание книги:
Пам’ятайте тільки про одне: якщо навіть гарного пива надто багато — це погано. Тому п’ємо в міру! Де мій келих? Наливай!
Не секрет, що пиво є улюбленим напоєм фанів, тобто аматорів фантастики. І саме конкурс оповідань про пиво викликав широкий резонанс серед письменницької та читацької громадськості. Отже, відкоркуйте пляшечку «Оболоні» і починайте читати. Це чтиво пасує під пиво!
Так ось, пощастило мені з будинком. Привалило щастячком. В інших господа, як господа — одноповерхові домівки, з підпіллям і горищем. Одна-дві родини, усе чинно-шляхетно. На додачу — та ж клуня, сарайчик. Коли пощастить, то віла перелітна у гості занадиться. А тут!.. Одне слово — новолад. Мою домівку уже більше трьох десятків років як знесли, а на її місці побудували цю от… крихітку… І замість однієї родини я отримав тридцять. Мої побратими по нещастю розбіглися по околицях — у Теремки, на Червоний Хутір, у звичні їм будиночки. А я залишився на свою голову. Щороку кажу собі: «Досить! Набридло! Я не витримаю!» І щороку відкладаю термін ще на рік. Куди ж я від рідненьких моїх дінусь?
Та ще й Головою усіх київських домовиків обрали. «Ти, — кажуть, — на Оболоні живеш, ти на пиві найкраще знаєшся, отже — бути тобі пивочерпієм». Тобто на зборах наших я пивом завідую. «Оболонню», звичайно. Головний розливаючий. Посада, скажу я вам, знатна. Головне — смачна, хе-хе.
От і зараз Михась, домовик з Подолу, квапив мене на збори. Новий Рік у нас, ось як. Це у вас, у людей він Старим-Новим називається, а у нас просто — Новий Рік. Без Голови ніяк. А без пива тим більше.
— Оболоню, ну полетіли! — Ага, виходить, відьма на деркачі привезла. Таланить. Бо якщо самотужки до урочища Чорторий добиратися, то поки умовиш ворон відвезти Михася на острів Муромець, голос зірвеш. Не тягнути ж подільця на своєму горбі. А ворони ще й на свято напросяться. Вони ж — галасливі, «городські», що з них візьмеш? — Тебе вже всі заждалися! Шубін зі Сходу підземними штреками уже дістався. У нього бочка свого пива, каже, що в нього краще! Це ж треба — у нього — і краще! Це ж образа нашої «Оболоні»! І Чернець із Заходу на хмаринці прилетів. Вгадай, що в нього із собою?
— Пиво?
— Приз у студію! Вгадай, що він каже?
— Що його пиво краще? — я, мабуть, виявляв чудеса магічної кмітливості, бо Михась знову сплеснув руками.
— Два призи в студію! І огірочок! Навіть північні сусіди прилетіли!
Я присвиснув. Давно вже зі стольного граду на далекій Півночі не заїжджали гості. Мабуть, прознали, що пиво наше смачніше і живіше від їхнього зіпсованого банкового сурогату, ось і примчали на своєму Змієві. Так, Новий Рік буде, що треба. Тільки…
— Михасю, почекай. Не можу я зараз.
— Та чому?
— Та прислухайся ти, Нафаню (найстрашніша наша лайка).
— Хм… кішка. У неї ожиріння, і вона думає, щоб іще…
— Не те! — перебив я його. — В іншій кімнаті.
— Дитина. Маленька. Хлопчик. Один. Один? А чому він один?
— У тому й річ, Михасю! Батьки залишили його на гувернантку, а самі пішли в гості. Гувернантка вислизнула до парубка свого. Батьки прийдуть лише за дві години, а дівчина, яка за ним наглядати має, — за годину. І всі вони впевнені, що дитятко спить. І не хвилюються. Я спробував до них дошепотітись, але сам розумієш, як нині важко з цим.
— Розумію. А не спить він чому?
— Теребенька ця… як її… телехвон задзвенів. Батьки забули виключити, він і озвався. А я тоді далеко був, не зміг вушка маляткові прикрити.
— Ах, невдача. А не приспав чому? Чи кваліхвікацію втратив?
— Ой, Михасю, не запитуй. Він бачить нас.
— Та йди ти!
— От щоб мені ні в жисть «Оболоні» більше не попити! (Страшна клятва, чесно!)
— Отже, не лише Пахомич. Ой, погано ж як. (Пахомич — старенький п’яничка, який живе в підвалі. Ми частенько приходимо до нього погостювати. Пивцем почастуємо, у шахи зіграємо. Він нас чомусь «зеленими» називає і «чортенятами». Намагався іншим людям про нас розповідати, але, звичайно, йому не вірять. На його день народження ми влаштували котячий концерт із хором, піснями і танцями. Так, веселитися ми вміємо, хе-хе). Уявляєш, якщо вони УСІ!..
— Щоб ти в язик укусився!
Михась злякано закрив рот, та пізно. Знатиме, як говорити дурниці. Тепер з півгодини ранка на язиці ятрітиме.
— Овово, ню Овово!.. — шепелявив Михась.
Я коротко махнув рукою.
І ми обидва схопилися за голови.
Це для власної зручності ми бігаємо по стінах і лазимо по вентиляційних ґратах такими маленькими, в’юнкими, бородатими дідками. Майже всі з нашої братії зовсім нелюдське обличчя мають. Хто — кішка велетенська, хто — мрець із головою під пахвою, а хто й маленька пухнаста хмарина. Про себе я взагалі мовчу. І тут я збагнув.