Право на пиво

Тихо, так тихо, що чутно, як б’ється серце. Чи то годинник? Так немає ж, він електронний…

— Тату, не мовчи… Будь ласка, батьку…

Він розплющив очі і подивився вгору.

Та ж сама сіра Труба, той таки сморід горілого і плавлений пластик. А він сподівався, що все це наснилося…

Над ним схилилося лице доньки. Вона плакала.

— Що зі мною? — прохрипів Едик, відчуваючи жахливий біль у горлі. — Чому я… вижив?

Вона не відповіла, лише продовжувала тихенько плакати, не відводячи від нього своїх великих сірих очей.

Він простягнув руку і легенько змахнув з її щоки сльози.

— Яка ти гарна, — прошепотів Едик. — Моя донечка…

Інга кивнула, розгублено посміхаючись. Потім подивилася на його годинник і прошепотіла:

— Він розбився, тату… І показує зараз одну хвилину до світанку. Коли я тебе вкусила, залишалося всього кілька хвилин до сходу сонця. Тому не вистачило часу… на повну трансформацію… а зараз розвиднілося і… і ти залишився людиною, батьку.

Едик кивнув, немов і не сумнівався у тому.

— Тоді чому ти мене дотепер пам’ятаєш? — запитав він тихо.

— Я не знаю… — прошепотіла вона.

— У тебе колір шкіри став темнішим… — сказав він. — Але однаково дуже блідий… треба буде з’їздити на південь, там в них чудові солярії…

— Добре, батьку, — промовила вона. І додала ледве чутно: — Пробач мені, тату.

Інга допомогла Едику підвестися, і вони разом покрокували по Трубі повз вампірів, які здивовано кліпали очами, і розгублено посміхалися одне одному.