Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Члени підпільної організації переховували радянських парашутистів, партизанів. Лісник Степан Іванович Семененко одного дня провів на базу трьох десантників. Із села Бровахи, де з серпня 1942 року діяла підпільна організація на чолі з учителем Анатолієм Сергійовичем Прохоровим, партизани одержали значну кількість зброї, два вози борошна, 40 голів великої рогатої худоби.
Анатолій Сергійович згадує: «Восени 1943 року я одержав завдання зберегти посівний матеріал і коней, які знаходились на громадському дворі, щоб німці, відступаючи, не вивезли або не знищили їх. Справу цю я розпочав з того, що відповідно „обробив“ бровахського і сахнівського старост. За Дніпром гриміли гармати, і порозумітися з старостами не так вже було й важко. Посівний матеріал і коней роздали під розписку населенню. Зараз же після визволення території району від фашистських загарбників зерно, тяглова сила були повністю повернуті колгоспу. У лютому 1944 року командування Червоної армії звернулося в підпільну організацію через зв’язкового партизанського загону з проханням допомогти тягловою силою. У ту ж ніч ми переправили через лінію фронту всіх придатних коней».
Діяла підпільна організація і в селі Петрушки, в яку входило три комуністи, два комсомольці і два безпартійних. В її створенні активну участь брав Олександр Онуфрійович Дяченко, який працював слюсарем на Селищанському цукровому заводі.
У червні 1943 року виникла підпільна організація в селі Квітки. Її створив член Селищанської підпільної організації Павло Петрович Квітка. До цієї організації входило 16 чоловіків.
Коли наприкінці січня 1944 року радянські війська завершили оточення німецького угруповання, фашисти оскаженіли. На станцію Корсунь вони пригнали 450 мирних жителів, кинули їх у сарай, а двері наглухо забили. Навколо були закладені міни. Члени підпільної організації Катя Мельник і Дуся Куценко негайно повідомили про це командира партизанського загону Щедрова. З участю Дусі партизани раптовим наступом розгромили охорону і врятували життя сотням радянських людей.
У травні 1943 року «Комітет-103» встановив зв’язок з міською підпільною партійною організацією окупованого Києва, звідки прибув представник Петро Васильович Рябошапка. Родом Рябошапка з Корсунського району, там виріс і був прийнятий в партію. Він мав зустріч з П. Є. Марценюком, розповів йому про найближчі завдання підпілля, дав кілька порад. Марценюк зі свого боку допоміг йому дістати для киян необхідні перепустки для виїзду з області і передав значну суму грошей на потреби підпілля.
За рекомендацією Рябошапки «Комітет-103» у червні 1943 року на своєму черговому засіданні обговорив питання про підготовку підпільних організацій до збройної боротьби з окупантами, визначив місця для створення баз, де б можна було переховувати продовольство і зброю. Після цього засідання Марценюк особисто об’їхав села, зустрічався з керівниками підпільних організацій, інформував їх про завдання по підготовці більшості підпільників до виходу в ліс.
Перед початком Корсунь-Шевченківської битви «Комітет-103» мав свої бойові групи в багатьох селах, з якими підтримував міцний зв’язок. У розпорядженні «Комітету-103» було п’ять радіоприймачів, вони знаходилися на квартирах П. Є. Марценюка в Корсуні, І. Ф. Залізняка і М. К. Святенка — у Сотниках, А. С. Прохорова — у Бровахах та інших місцях. Повідомлення Радінформбюро розмножувалися на ротаторі і розповсюджувалися серед населення. Опорні пункти комітету були вже в 25 селах.
Підпільники Святенко та Залізняк записували та розповсюджували повідомлення Радінформбюро в Сотниках, Моринцях, Миронівці; Т. І. Луценко, О. Г. Осадчий розклеювали ці повідомлення на вагонах, які проходили через станцію Сотники.
У грудні 1941 року комітет підготував перші антифашистські листівки. Потім став їх видавати систематично. У них розповідалось про блискучу перемогу Червоної армії під Сталінградом, Курськом, про початок визволення від загарбників території Радянської України. В одній з листівок «Комітету-103» говорилось: «Товариші! Окупанти розпочали мобілізацію українського населення до німецької армії. Пам’ятай, фашист твій ворог. Ухиляйся від мобілізації. Добувай зброю та іди в партизани бити ворога, цим прискориш визволення рідної України, наблизиш загибель лютого ворога нашого народу.
Смерть фашизму!
Хай живе великий радянський народ!».
Спочатку листівки переписувались від руки, а згодом їх стали друкувати по 60-100 примірників підпільниці М. П. Бардадим, Л. О. Грузнова, М. В. Колос. 22 листівки тиражем 1095 штук розповсюдили підпільники в селах Корсунського та сусідніх з ним районів — Вільшанського і Миронівського. Цих листівок ждали люди, вони запалювали їх на боротьбу.
Організатори колгоспного руху Антон Сидорович Сидоренко, Терешко Порфирович Бурковський, ланкова, депутат райради Феодосія Микитівна Сухенко і її батько Микита Олександрович Сухенко та інші не раз виступали безпосередньо перед жителями села Квіток, закликаючи їх не виконувати наказів гітлерівців, не давати їм хліба, молока, м’яса, укривати від реєстрації худобу, спасати молодь від угону в Німеччину. Живе слово комуністів вселяло в радянських людей віру в перемогу над ворогом.
У червні 1942 року підпільники села Квітки довідались, що із Корсуня окупанти будуть вивозити молодь до фашистської Німеччини. Порадившись між собою, вони вирішили не дати гітлерівцям здійснити свій намір. Микола Микитович Куришко домовився з черговим по станції Сотники, щоб той перекрив семафором дорогу перед поїздом, що й було зроблено. Коли поїзд зупинився, по охороні ешелона було відкрито вогонь з гвинтівок. Скориставшись панікою, що виникла серед фашистів, молодь розбіглась, залишивши у вагонах лише свої торбинки.
У селі Квітки підпільники, готуючись до диверсій на залізниці, посилили роботу по збиранню зброї і вибухівки. Про їх наміри якимсь чином довідались гестапівці. Почались переслідування. Були заарештовані та розстріляні А. С. Сидоренко, Т. П. Бурковський, Ф. М. Сухенко, Є. Ф. Проволоцька та інші жителі села.
Напружена робота підпільників по мобілізації населення на активну боротьбу проти окупантів давала свої результати. Радянські воїни, які першими пробивались у села району, скрізь знаходили собі вірних помічників. Коли вранці 31 січня 1944 року до села Петрушки ввійшла радянська розвідка під командуванням лейтенанта Черьомушкіна, підпільники допомогли нашим воїнам організувати оборону села. У боях за село дістав поранення керівник підпільної організації Олександр Онуфрійович Дяченко.
В історію Корсунь-Шевченківської битви яскравою сторінкою увійшла оборона села Квітки, коли поруч з воїнами Червоної армії бились з ворогом сотні квітчай. За їх героїчними подвигами стояла багатоденна небезпечна робота підпільників, які в чорні часи фашистського лихоліття готували людей до рішучого бою.
Не всі члени підпільної організації побачили радісний день перемоги над лютим ворогом. 17 липня 1943 року гестапівці схопили Петра Марценюка, Юрія Бойка, Ігоря Змієвського та інших. Карателі застосовували найжорстокіші методи катування, щоб добитися зізнання в підпільників. Та відважні патріоти мовчали. Їх розстріляли у Різаному Яру. Через кілька днів була знайдена передсмертна записка 17-річного комсомольця Петра Нікітіна, яку він писав своїй матері: «Мамо і всі рідні. Вибачайте, може завинив перед вами... Я ще трохи хотів пожити. Бувайте здорові. Бажаю вам всього найкращого... на весь вік ваш. Може, ви мене якось заберете, то поховайте на...» Ця записка, яку гестапівці не дали Петрові дописати, зберігається тепер у музеї історії Корсунь-Шевченківської битви.
Заарештували і «старосту» села Сотники П. С. Гайденка. Він не встиг дійти до партизанів. Фашисти підвішували його за руки до стелі, палили розпеченим залізом тіло, заганяли під нігті голки, ламали руки, цькували собаками. Звірства не зломили гордий дух підпільника. Він не вимовив жодного слова і загинув, як герой. В. П. Дерев’янко уникнув арешту. Але розлютовані бандити розстріляли його дружину і п’ятимісячну доньку.
Звичайно, фашисти бачили, що мають справу не з одинаками-патріотами, а з добре організованим підпіллям, бо, скільки вони не проводили карних акцій, боротьба не припинялася. За невиконання наказів, переховування поранених партизанів та парашутистів вони розстріляли, знищили в душогубках близько 600 осіб, повністю спалили хутір Вербівський. У селі Межиріч знищили 97 хат, у Буді-Бровахській — 40, у Поташні — 20. Але фашисти були безсилі перед народним гнівом.