Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
а) очолити народний рух, спрямований на боротьбу з німецькими загарбниками;
б) негайно розпочати формування підпільних груп по селах, залучаючи до них надійних людей, готових йти на смерть в ім’я комунізму;
в) підпілля будувати за принципом «трійок», дві або кілька їх вважати групою села;
г) орієнтувати підпільників на підготовку збройного повстання, для чого розпочати збирання зброї, боєприпасів, виявлення молоді для партизанських загонів;
д) всіляко підтримувати відданих радянській владі людей, парашутистів, військовополонених, саботувати заходи німецької адміністрації, проводити диверсії на залізниці, заводах, фабриках, у громадських господарствах;
е) засідання проводити два рази на місяць;
є) додержувати суворої конспірації.
О. Ю. Хоменко до війни працював секретарем по кадрах Бердичівського міськкому партії, П. Є. Марценюк — викладачем російської мови в Корсунській середній школі, Ю. П. Бойко і І. Я. Задорожний — колишні працівники районного відділу народної освіти.
Ще на початку липня 1941 року О. Ю. Хоменко був залишений Житомирським обкомом Компартії України в тилу ворога з завданням організувати підпільну роботу в Житомирі.
Проте обставини склалися так, що Овксентій Юхимович не міг залишатися в Житомирі. Він змушений був піти в глибоке підпілля і переховуватися від шпигунів гестапо в іншому районі.
П. Є. Марценюк, як тільки почалася війна, був мобілізований в армію. При обороні Києва його військова частина попала в оточення. У кінці жовтня Петру Єремійовичу вдалося повернутися до Корсуня.
І ось ця перша нарада в Корсуні. Їх було лише четверо, але всі вони комуністи. А поруч — сотні безпартійних, готових стати до лав народних месників. Фашистські недолюдки прорахувались. Їм не вдалося залякати і покорити народ.
У районі все частіше люди відмовлялися виходити на роботу в «громадські господарства», саботували здачу молока і м’яса для німецької армії. На заводах, фабриках, у майстернях робітники псували устаткування.
Овксентій Юхимович разом зі своїми товаришами взяли на себе надзвичайно складне і небезпечне завдання — надати цій боротьбі організованого характеру. Необхідно було «легалізуватися», щоб, не викликаючи підозри, зустрічатися з надійними людьми, здійснювати керівництво «трійками», підпільними групами й організаціями. О. Ю. Хоменко почав завідувати млином в селі Маслівці Миронівського району, П. Є. Марценюк став працівником так званого «паспортного столу» в Корсуні, Ю. П. Бойко — службовцем районної управи, І. Я. Задорожний — робітником Степанецького «громадського» господарства.
Опорою комітету стала підпільна організація міста Корсуня. Крім керівного ядра, до неї ввійшли комсомольці Соловей Григорович Кошман, який до війни працював піонервожатим, робітник гідроелектростанції Ігор Олександрович Змієвський, лікар Катерина Митрофанівна Фесенко, колишня друкарка райвиконкому Марія Василівна Колос, вчитель Павло Семенович Гайденко та інші. На кінець 1942 року організація вже налічувала 15 осіб, серед них — чотири комуністи і шість комсомольців.
Підпільникам була вкрай потрібна друкарська машинка. Вихід незабаром знайшли. Весною 1942 року, коли на млин привезли пшеницю для окупантів, вдалося взяти кілька мішків борошна. На виручені гроші купили в Києві друкарську машинку. А згодом млин зупинився. Зламалися вальці, викришилися зуби основної шестерні. І Хоменко там затіяв такий ремонт, що млин простояв не один місяць.
Марценюк кожного дня слухав зведення Радінформбюро. Підпільниці М. П. Бардадим, Л. О. Грузнова, М. В. Колос передруковували їх, і вони різними шляхами потрапляли на підприємства міста і села.
Підпільники всіляко перешкоджали фашистам відправляти людей на роботу в Німеччину, подавали матеріальну допомогу сім’ям фронтовиків, переховували радянських солдатів і офіцерів, які тікали з таборів для військовополонених.
Але цього було мало. Підпільники прагнули налагодити зв’язки з патріотами навколишніх сіл, і, як не дивно, тут допоміг намір окупантів провести паспортизацію населення. Цю роботу виконував і Марценюк, який тепер часто виїжджав у села. Він бував у Сотниках, Бровахах, Селищі. Там Петро Єремійович познайомився з А. С. Прохоровим, М. К. Святенком, Г. Ф. Журавльовим, яких залучив до підпільної роботи.
Часто бував у селах і Ю. П. Бойко, який об’їжджав «громадські» двори за завданням районної управи. За його рекомендацією вчитель П. С. Гайденко був призначений старостою в село Сотники, комсомолець В. П. Дерев’янко — писарем управи. Так П. Є. Марценюк і Ю. П. Бойко стали головними практичними виконавцями рішення комітету по створенню мережі підпільних організацій. Напружена робота членів комітету увінчалась успіхом. Спочатку почали діяти в районі дві організації, у Корсуні і Сотниках, потім влітку 1942 року до них приєдналися Селищанська і Петрушанська, а пізніше були створені підпільні організації в селах Бровахи та Квітки.
Настав час подумати і про створення партизанського загону. З цією метою Хоменко познайомився з об’їждчиком Таганчанського лісництва, партизаном громадянської війни Василем Кузьмовичем Щедровим. Спільну мову знайшли швидко, бо Щедрое сам уже роздумував над цим. Без зайвих слів почали готувати партизанську базу в Таганчанському лісі. З вірними людьми, яких рекомендував Василь Кузьмович, закладали в глухих хащах продовольчу базу, рили землянки.
— Зброї малувато,— скаржився Щедров.
— Не журись, буде зброя, — заспокоював його Овксентій Юхимович. — Дай лишень розправити плечі...
З Миронівки до станції імені Т. П Шевченка день і ніч йшли німецькі ешелони. Особливо велике пожвавлення завжди було на станції Сотники. Це не могло пройти повз увагу комітету. На станції працював зв’язківцем комсомолець М. К. Святенко. Після розмови з Марценюком він почав підбирати надійних людей. Йому допомагав Гайденко. Організація швидко зростала. До її складу вже входило 19 осіб, головним чином робітники-залізничники. Підпільники мали свій радіоприймач. Вони регулярно слухали зведення Радінформбюро, розповсюджували патріотичні листівки серед населення, організували аварію двох поїздів. При цьому було знищено кілька платформ із зенітними гарматами, вбито до двох десятків гітлерівців. 8 листопада 1943 року члени організації вивели з ладу підземну німецьку радіолінію, яка проходила через станцію Сотники. Підпільники передали на партизанську базу 8 гвинтівок, 2 ящики набоїв, 50 кілограмів динаміту, розмінували станцію Сотники, яку фашисти намагалися висадити в повітря.
На Селищанському цукрозаводі активно діяла підпільна група, яку створив і очолив член «Комітету-103» С. Г. Кошман. Вона налічувала 16 чоловіків. Половина з них була комуністи і комсомольці. Бойове ядро групи становили робітники цукрового заводу О. М. Собченко, Д. О. Рябошапка, Г. Г. Кислий. Підпільники мали ротатор, на якому розмножували свої листівки, організовували аварії, псували устаткування. У результаті завод у сезон цукроваріння 1942-1943 років простояв майже два місяці.
Гестапівці напали на слід підпільної організації, схопили Кошмана. Після варварського катування фашисти його розстріляли. Організацію очолив Г. Ф. Журавльов. Підпільники розширили сферу своїх дій. Члени організації Кислий і Собченко вивели з ладу молотарки в селах Журавка і Селище.
Умови для роботи організації були дуже важкі. Особливо вони погіршились у жовтні 1943 року, коли на Селищанському цукровому заводі розташувались есесівці. Але згодом підпільники виявили серед військовополонених, що обслуговували окупантів, шофера Олексія Петровича Воробйова, який шукав зустрічі з партизанами. За вказівкою Журавльова він знищив 5 німецьких автомашин, а на шостій, навантаженій зброєю і вибухівкою, прибув до партизанів.
Гітлерівці скупчували на правому березі Дніпра великі сили, готуючись зупинити наступ радянських військ. Підпільники активізували боротьбу на шляхах. У листопаді 1943 року Олександр Переверзін на шляху Селище-Стеблів розкидав спеціально виготовлені металеві шпильки. Кілька машин з німецької військової колони, яка рухалася по цій дорозі, вийшло з ладу.