Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Того дня ще не раз відбувалися смертельні сутички. Але батарея разом з іншими бойовими підрозділами стояла неприступною фортецею. Незабаром артилеристам на підмогу прийшли кіннотники і танкісти. Навальна атака фашистів була відбита, почалось знищення окремих груп ворога.
У нагородному листі подвиг Шайхутдінова описується коротко: «Гвардії лейтенант Шайхутдінов у боях з німецько-фашистськими загарбниками по знищенню корсунь-шевченківського угруповання в районі села Журжинці 17-18 лютого 1944 року, тримаючи із своєю батареєю кругову оборону, особисто керував вогнем по знищенню наступаючої піхоти противника.
Коли були витрачені снаряди, німці знову двічі атакували батарею. Товариш Шайхутдінов організував вогневі обслуги на знищення фашистів із автоматів та гвинтівок.
У результаті напруженого бою всі атаки ворога були відбиті. Батарея Шайхутдінова знищила до 250 ворожих солдатів і офіцерів.
Особисто сам товариш Шайхутдінов застрелив німецького підполковника, який чинив жорстокий опір.
Товариш Шайхутдінов у цьому бою проявив винятковий героїзм і стійкість.
Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі „Золота Зірка“.
Під цією характеристикою стоїть підпис: „Командир 89 гвардійського артилерійського полку гвардії підполковник Квашнін. 21 лютого 1944 року“. Нижче резолюція: „Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу“. І знову підписи: „Командуючий військами армії гвардії генерал-лейтенант Галанін, член Військової ради гвардії генерал-майор Гаврилов. 12 квітня 1944 року“».
...У музеї історії Корсунь-Шевченківської битви заслужене місце займають матеріали, присвячені воїнам героїчної батареї Героя Радянського Союзу Шайхутдінова, яка вкрила себе немеркнучою славою в боях за українську землю. А біля села Журжинців, на місці колишніх вогневих позицій батареї, встановлено гранітну стелу, на якій викарбувано барельєф мужнього артилериста. Стела входить до Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу. Пам’ятники меморіалу нагадують всім про те, що саме тут, на цій землі, стояли тоді на смерть сини різних народів нашої Батьківщини, багато з яких віддали своє життя за світлий сьогоднішній день, за те, щоб люди праці більше ніколи не бачили страхіть війни.
1969 рік.
В. П. Жук
Медсестра-кулеметниця Олена Лосева
Гвардії підполковник запасу Т. Андрієвич у своему листі до «Черкаської правди» писав:
«На одній з художніх виставок у Москві я побачив невеликий потьмянілий від часу малюнок. На ньому була зображена дівчина біля станкового кулемета — у темному береті з зірочкою. Пальці її міцно стискали рукоятку „Максима“, погляд спрямований вперед. З підпису дізнався, що це малюнок народного художника СРСР М. М. Жукова.
Обличчя дівчини здалося знайомим. На щастя, на звороті малюнка виявився напис, зроблений художником у 1947 році: „Гвардії рядовий Олена Сергіївна Лосева — кулеметниця 288 гвардійського стрілецького полку 94 гвардійської дивізії. Народження 1923 року. Член ВЛКСМ“».
Так, це була прославлена дівчина-воїн нашої дивізії.
Фашистські танки, оповиті густим димом, вперто повзли на висоту. За ними пригинались постаті в чорно-зелених мундирах.
Лаврін сплюнув:
— Підходьте, підходьте, пани есесівці... Це вам не по сільських закутках воювати... — З люттю шмагонув довгою кулеметною чергою. Заклекотіли інші кулемети. Затахкали гвинтівки.
Гармати били прямою наводкою.
Ось уже спалахнув один танк. Другий...
Але інші повзли й повзли...
Ось перший досяг окопу, де знаходився Педченко. Крутнувсь і поповз далі — до артилеристів, що розвертали на ходу гармату. Мить — і... З розчавленого окопу показалася рука, потім голова... Важко припадаючи на ліву ногу, навздогін танку біг Педченко.
За кілька кроків до нього розмахнувся, кинув зв’язку гранат. Вибух. Танк загарчав, зупинився: дзвякнула гусениця.
Педченко знеможено повалився в напівзасипану воронку.
Тут його і знайшла медсестра Олена.
— Люба дівчинко... Мені вже нічого не треба... Кінець...
— Ви, дядечку, житимете... Обов’язково...
Перев’язка була довгою і складною. Але Олена втішала, як могла.
А потім повзла з ним через поле, по снігу, зритому вибухами, гусеницями танків.
Сріблястий полин, що ще зовсім недавно був вкритий інеєм, почорнів і коливався, мов од вітру: його зимовий спокій порушували поранені, які повзли в тил, осколки, що падали то тут, то там.
— Добратися б до того полину,— думала Олена.
— Люба дівчинко...— шепотіли спраглі вуста.— Дякую, донечко. Але це марно...
Мороз забивав дух. Вибухи піднімали стовпи землі. А вона все витягала з-під вогню тяжкопоранених. Накладала пов’язки, спиняла кров, рятувала життя.
Дибилась земля. Плавилось каміння. Скручувався і розлітався в скалки метал...
І, здавалося, не буде цьому ні кінця, ні краю.
Хвиля за хвилею йшли атакуючі. Під Юрківкою фашисти робили все, щоб прорвати фронт і дати змогу оточеним вийти з «котла». Кидали в бій танки... І вони повзли, мов хижі звірі, люто випльовуючи вогонь.
Ось вісім машин прорвалося через поріділі ряди 288 гвардійського полку.
— По піхоті, по піхоті — вогонь! — пронеслося над окопами.
І німецьких автоматників, що сунули вслід за танками, вкрили кулеметні черги.
Гітлерівці залягли. А потім, не витримавши вогню, знову відкотились назад...
Враз на правому фланзі замовк кулемет. Несподівана тиша вразила Олену. Щось, напевне, не так. Десь ослабла оборона.
Це відчули й фашисти.
Пригинаючись, гітлерівці вибалком кинулись на правий фланг.
Кулемет мовчав. Ще мить — і ворожа піхота вклиниться в оборону... І тоді...
Важко уявити, що буде тоді. Кулемет займав пануючу вершину. Він міг обстрілювати звідси все...
Секунда, друга. Збагнула, у чому справа. Швидше до кулемета!
П’ятдесят, тридцять метрів...
І майже стільки ж залишилось і фашистам...
Олена піднялася на повний зріст і ривком пробігла цю тридцятиметрову смугу. Кулі зашелестіли в полину... Щось обпекло ногу...
Гарячково схопилась за гашетку кулемета — і в упор пустила довгу чергу...
Гітлерівець, що вже був за п’ять метрів від окопу, незграбно змахнув руками, сповзаючи вниз, і вп’явся пальцями у почорнілий від вибухів мерзлий сніг...
А вона строчила, строчила... І падали сіро-зелені постаті. Коли в прицілі кулемета вже не було нікого, Олена оглянулась. Поруч лежить з пробитою скронею молодий кулеметник. Далі його побратим спливає кров’ю.
Вгляділась і впізнала — це був Вадим Петренко. Кинулась до нього. Може, ще не пізно. Адже від самої Волги вони йшли разом. Миттю нахлинули спогади.
...Ворог підійшов до Сталінграда. Місто палало. В один із суворих днів у міськвійськкомат зайшла білява худенька дівчина. Вона вперто добивалась, щоб її прийняв воєнком.
— Я комсомолка,— сказала йому. — Позавчора прийшла похоронка... Фашисти вбили мого брата, кулеметника. Прийміть мене в армію. Хочу помститися за нього.
Воєнком уважно вислухав. Але, глянувши на тендітну дівчину, твердо сказав:
— Ні. Важко вам буде на фронті. Ви ще така юна!
— Зрозумійте, я — сталінградка.
Через кілька днів дочка сталінградського робітника Олена Лосева прибула у військову частину.
Тоді ще ніхто не знав, що з цієї скромної, сором’язливої дівчини буде хоробрий воїн. Не думав цього і командир роти, весело вдивляючись у сині очі Олени.