Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
— Ну, що, писарем підеш? — запитав.
— Ні.
— Тоді будеш санітаркою.
— Я дуже прошу послати мене в кулеметну обслугу.
Командир засміявся:
— Ні, це спеціальність нашого брата... Це найважча спеціальність, голубко.
— Що це ви всі завели: важко, важко... У мене брат загинув. Кулеметником був. Думаєте, це пережити легко? А як же Анка-кулеметниця в Чапаєва? А як Валентина Гризодубова літає? — не здавалась дівчина.
— То ж Анка, а то ти...
Олена свого добилась.
Взяли її в кулеметну обслугу, підносити стрічки до кулемета.
У перервах між боями освоювала зброю. Охоче допомагали їй досвідчені воїни, особливо ось цей молоденький хлопчина з-під Полтави, Петренко.
Волга. Сіверський Донець...
А невдовзі про неї вже писала фронтова газета:
«Йшов жорстокий бій на берегах Дінця. У важку хвилину ворожої атаки одночасно були тяжко поранені обидва кулеметники. „Максим“ замовк. Ще мить тому притиснуті до землі гітлерівці підвелися на весь зріст, злісно застрочили із автоматів і лавиною посунули на наші окопи.
— Не пройдете, гади! — вигукнула дівчина. Вона залягла за кулемет, пересунула стрічку, і за секунду „Максим“ грізно заклекотів, косячи розлючених фашистів. Ворог відхлинув, але ненадовго. Через кілька хвилин велика група гітлерівців знову посунула на окоп Олени. Та марно. Олена била без промаху. У неї було достатньо патронів у стрічках і ненависті в серці. Вона пам’ятала брата, пам’ятала рідне місто, зруйноване ворогом... Понад тридцять гітлерівців знищила Олена в цьому поєдинку. Ворог не пройшов. А після бою ми знову побачили колишню Олену: звичайну, просту, з посмішкою на юному обличчі».
Незабаром за цей бій Олена була нагороджена орденом Червоної Зірки.
А одного разу її викликали в штаб. Прийшла вона туди із закутаним горлом: застудилась.
Командир полку сказав, що до них з Москви прибув художник, лауреат Державної премії М. М. Жуков. Він пише портрети кращих воїнів для серії «Вони захищають Батьківщину». Командування вирішило, що їй, героїні-кулеметниці, теж місце серед них.
Микола Миколайович, спокійний, уважний, розпитав її про життя, батьків, про те, як їй вдалося відбити контратаки гітлерівців. Потім попросив зайняти місце за кулеметом, як було в бою. Він і написав портрет Олени.
Такою, як вона була. Простою, сором’язливою, мужньою.
Потім поранення. Контузія. Курси медсестер. Повернення у свою, 94 гвардійську дивізію...
І ось знову, як і тоді, на березі Дінця. І знову кулемет Вадима.
Олена швидко почала перев’язувати пораненого...
Враз вибух... Ще один. І слідом — команда чужою мовою.
— Форвертс! Форвертс! — долинуло знизу.
З вибалку знову сунула лавина есесівців...
Густі стрічки куль назавжди пришивали до землі полин...
Сонце хиталось червоне-червоне.
— Форвертс! Форвертс! — кричав офіцер з чорним черепом на рукаві.
Попереду й трохи лівіше сунула сталева гора: клацаючи гусеницями, громаддя йшло прямо на окоп... Олена швидко стягла з бруствера «Максима», прикрила його своїм тілом. Над окопом промайнула чорна тінь. Вдарило теплом і горілим. Сипнуло землею. І танк попрямував далі.
Дівчина насилу витягла кулемет, окоп знову ожив. Гітлерівці відкотились назад, у долину.
— Не пройшли і не пройдете! — і посилала чергу за чергою. За брата, за спалені села...
...Ось пожовклі сторінки донесення начальника політвідділу 94 гвардійської дивізії підполковника С. В. Кузовкова.
«...Міна, що розірвалася поруч, присипала Олену землею. Кулемет замовк. Коли дівчина опритомніла, фашисти знову були за кілька десятків метрів. Вона бачила їх перекошені від люті і жаху обличчя... Дівчина підвелася і останнім зусиллям натисла на гашетку. Кулемет заговорив... Атака фашистів знову була відбита...»
І спогади командира гармати, яка била прямою наводкою, І. А. Позняка:
— Мужність Олени тоді фактично вирішила долю бою... Вона відсікла піхоту, яка ось-ось мала ввірватися в розташування гарматних обслуг...
Натхненні її безстрашністю, бійці відкрили ураганний вогонь. Гармати розстрілювали танки.
У розпалі бою ми не помітили, як раптово з вибалку вискочив танк і на великій швидкості помчав прямо на окоп Олени.
— Лягай! — вигукнув хтось.
Але Олена не чула. Через кілька секунд я розвернув гармату і прямою наводкою підбив танк... Але... він уже зробив свою чорну справу.
— Наша медсестра загинула!
— За Олену, за Україну... За нашу землю...
Немов велети, піднялись в атаку бійці...
Гітлерівці в паніці кинулись врозтіч, встеляючи землю трупами.
— За Оленку!
— За сестричку!
У листівці політвідділу, присвяченій Олені Лосевій, говорилося: «Товаришу! Ти йдеш у бій. Якщо буде важко, якщо твої сили вичерпаються, згадай нашу безстрашну Оленку і будь таким хоробрим, як вона, славна дочка Сталінграду».
Це було тут, під Юрківкою, де нині здіймаються вгору, мов крила, ажурні сплетіння мосту, де, як по команді, вишикувались стрункі тополі... Це було тут, на землі, оспіваній Тарасом Шевченком. Це було тут, де тепер котить хвилями пшениць широкий, привільний степ...
Тихо-тихо про щось шепоче над братською могилою тополя. То вона серед степу широкого про хоробрих пісні складає.
І шепоче вона про дівчину-комсомолку з-під Сталінграда, про дівчину Олену Лосеву — звичайну, милу, яка ще не встигла й покохати. Про дівчину, яка віддала своє життя, щоб інші кохали, щоб ніколи чорні хрести не закривали сонця.
Шепоче тополя. Стиха розмовляє з полем. І лине над мирним простором легенда про мужність і відвагу медсестри.
1969 рік.
Г. М. Зудіна
«Комітет-103»
Наприкінці липня — початку серпня 1941 року над територією Корсунського району нависла темна ніч фашистської окупації. Терор, шибениці, свавілля. Люди розучилися сміятись. Але не скорилися чужинцям.
Влітку 1942 року, коли Червона армія вела тяжкі бої в передгір’ях Кавказу, у місті Корсуні й навколишніх селах з’явилась у сотнях примірників надрукована на машинці відозва до населення, в якій говорилось:
«Товариші! Розпочинайте боротьбу. Знищуйте верстати, машини на фабриках і заводах. Не давайте окупантам хліба, цукру, сировини — все це скоріше здавить німцям пельку. Переховуйте військовополонених, які тікають з таборів смерті. Убивайте мерзенних зрадників, поліцаїв та інших запроданців. Кров за кров!».
А наприкінці слова: «Іди на бій не для слави, не для власної користі, а за інтереси Батьківщини, і вона тебе не забуде. Смерть німецьким окупантам!» Підпис — «Комітет-103».
Підняли голови люди. Розправили плечі. Але мало хто знав тоді імена цих патріотів і зміст того, що стояло за цифрою «103».
Підпільний «Комітет-103» виник на території Корсунського району в грудні 1941 року і до листопада 1943 року виконував по суті функції підпільного райкому партії, здійснюючи керівництво шістьма організаціями та одним партизанським з’єднанням.
Почалося це в першу воєнну зиму. Стояли люті морози. З нагоди «зустрічі» Нового року зібрались на свою першу нараду Овксентій Юхимович Хоменко, Петро Єремійович Марценюк, Юрій Петрович Бойко, Іван Якович Задорожний. Всі вони були однодумцями, проживали в Корсуні, хоч і по-різному склалася доля кожного на дорогах війни. Першим взяв слово Овксентій Хоменко. Він говорив коротко. Свою невелику промову закінчив словами:
— З цього часу ми стали центром, який повинен організувати «трійки» і через них підняти населення на боротьбу з фашизмом.
На засіданні було прийнято рішення, яке складалося з семи пунктів: