Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Численність народних месників з кожним днем зростала. У вересні-листопаді 1943 року майже всі підпільні організації, створені «Комітетом-103», перейшли до відкритих бойових дій. Партизанське з’єднання Щедрова вже налічувало понад 400 бійців і було грізною силою в тилу окупантів. Корсунський і Канівський райони стали партизанською зоною. Сюди фашисти були змушені перекинути значні сили регулярних військ. Удари партизанів сприяли успішному завершенню розгрому гітлерівських полчищ у районі міста Корсуня-Шевченківського.
На цьому і закінчив свою діяльність у тилу ворога «Комітет-103». Так він був названий тому, що на день створення його у рядах народних месників налічувалось 103 підпільники.
Нащадки завжди з глибокою вдячністю згадуватимуть тих, хто в тяжкі дні боротьби з фашизмом не шкодував життя заради щастя майбутніх поколінь. Подвиги підпільників, як і воїнів Червоної армії, що винесли на своїх плечах основний тягар війни, подвиги партизанів, яких народ назвав своїми месниками, — будуть жити у віках.
1969 рік.
Л. П. Шитова
Мужні радянські патріотки
З портретів дивляться жіночі обличчя. Усміхнені, світлоокі, задумливі, вже окреслені зрілістю і юні, майже зовсім дитячі. Біля одних йде жвава, енергійна розмова, перед іншими стоять тихо, підтягнуто, а в голосі екскурсовода урочистість. Виходить з музею людина вже іншою, обережно несучи в серці героїчні легенди Корсунь-Шевченківської битви. І серед них — легенди про вас, сестри, дружини, наречені, мужність, відданість і любов чию нині оспівує в найкращих піснях своїх Шевченків край, а молода поросль вчиться за їх взірцем будувати життя.
Навіки-вічні збереже історія подвиг наших трудівниць у роки Вітчизняної війни. Той подвиг складався з материнської любові, яку не могли спопелити криваві вогнища фашистських катів, їх шибениці й кулі. Той подвиг складався з найточніших повідомлень, добутих жінками-розвідницями, з ящиків патронів і харчів, доставлених жінками на передову, з безсонних ночей біля поранених бійців. Той подвиг складався з тисяч смертей, на які йшли жінки в ім’я майбутнього, в ім’я життя.
Потрібно було чимало років невтомних пошуків працівників музею та їх численного загону добровільних помічників. І ось вже багато зібрано воєдино, щоб жоден подвиг не був забутий, а служив світочем тим, хто йде вперед, по шляху до комунізму.
І поряд з відомими з’являються невідомі імена, а пошук триває, триватиме завжди, даруючи безсмертя тим, хто боровся за наше життя.
Марія Макарівна Рябчич... Привітне дівоче обличчя, ледь торкає губи усмішка.
Це партизанка із з’єднання «Грозный». Вона не залишилась в своїй Драбівці й тоді, коли рідне село вже було визволене від фашистських орд, пішла з бійцями далі, на захід. Під кованими чобітьми «цивілізованих» варварів ще стогнали народи Польщі, Чехословаччини. І дівчина з Драбівки простягла їм руку допомоги. Десь там, у чехословацькій землі, якій несла Марія в своїх тендітних руках перемогу, поховали її серце.
Назавжди залишилися в пам’яті односельчан подвиги підпільниць із Златопільщини Ярини Савенко та Марії Федоренко. «Ярино, Ярино, зашморг, затягнутий есесівцями на твоїй шиї, то вічна наша скорбота», — шепочуть люди села Листопадове, кладучи квіти на її могилу.
Несуть квіти і тобі, Оленко, дівчино, яку раніше ніхто не знав у селі Чеснівці.
Тоді йшов бій за село. Як загнані звірі, огризалися фашисти, але бійці 2 танкової армії, поливаючи своєю кров’ю рідну землю, крок за кроком відвойовували її. Десятки тяжкопоранених винесла на своїх плечах з поля бою і подала їм першу медичну допомогу сержант Олена Бірюкович. З балки на дівчину, яка виносила з-під вогню ще одного пораненого, кинувся фашистський танк. Це був нерівний бій. Танк хижо полював за дівчиною, яка тягнула непритомного бійця і не мала де сховатися. Санінструктор Бірюкович загинула під гусеницями ворожого танка, не відступивши від солдатського обов’язку.
Смерть Олени Бірюкович бачили бійці. Ворог був зметений і розбитий вщент, а її ім’я для солдатів п’ятої роти стало присягою, символом вірності й безстрашності.
Велику допомогу подавали жінки партизанам. Текля Прокопівна Луценко, колгоспниця з села Сахнівки, добре знала, що за зв’язок з партизанами фашисти карають смертю. Та ніщо не могло зупинити жінку. Її хата завжди була надійним місцем для гостей з лісу. Партизани одержували тут медикаменти, продукти, діставали відомості про окупантів.
Тоді Текля Прокопівна доглядала пораненого лейтенанта-десантника і сама виходила на зв’язок з партизанами. Її вислідив зрадник. Теклю схопили біля хати, жорстоко катували, вимагаючи, щоб вона вказала, де партизани. Їй виламували руки, проколювали багнетами тіло, але жінка мовчала. Тоді оскаженілі гітлерівці запалили хату і вкинули патріотку у вогонь. Вона згоріла, але вороги не почули від неї й слова.
Фашисти замордували дружину партизана Пелагею Андріївну Савченка і її сестру Ольгу. Троє маленьких дітей залишились самі. Та люди не дали їм загинути. Незважаючи на загрозу шибениці, дітей взяла до себе Євфросинія Марківна Мумаренко. Вона оберігала їх до повернення батька з війни.
Документи з безпощадністю німого свідка викривають звірине обличчя фашистів, які жорстоко розправлялися з сім’ями партизанів. Так, 12 грудня 1943 року в селі Кичинцях гітлерівці вбили матір відважного партизана-комсомольця Андрія Поліщука, а його спалили живим.
...На околиці міста Корсуня-Шевченківського в урочищах Різаний Яр і Кущаївка окупанти розстріляли близько трьох тисяч мирних людей, серед яких більшість — жінки, діти і старики.
...Запалала хата Каті Бобровицької з села Гулі Миронівського району. Вискочивши на подвір’я, вона побачила двох бійців, які відбивали атаку фашистів, що стіною насувалися з усіх боків.
Ні, не добро з хати кинулася рятувати українська дівчина. Через кілька хвилин вона була біля кулемета сержанта Огурцова. Тяжкопораненого помічника Огурцова Катя під кулями відтягнула в безпечне місце, перев’язала рану і поповзла назад до кулемета. Спочатку вона допомагала сержантові, а коли той упав, також поранений, сама взялася за кулемет.
Кулеметний вогонь Каті Бобровицької дав можливість перейти в атаку бійцям лівого флангу, вибити ворога з південної околиці села. Наприкінці бою ворожа куля поранила її. Смілива дівчина була представлена до нагороди.
Подвиг Каті яскраво описаний письменником Сергієм Смирновим у книзі «Сталінград на Дніпрі». У музеї історії Корсунь-Шевченківської битви збирали про неї матеріали, а вона в цей час жила в Києві, працювала на заводі, ростила дочку, і ніхто навіть з найближчих подруг не знав, що поруч з ними живе героїня.
Дізналися лише тоді, коли 14 березня 1958 року в присутності всіх робітників заводу Маршал Радянського Союзу Чуйков вручив Катерині Трохимівні Бобровицькій орден Вітчизняної війни II ступеня і медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
— Мені випала велика честь, — говорив Маршал, — вручити сьогодні нагороду вашій трудовій подрузі. Наша партія, наш уряд ніколи не забувають заслуг радянських людей. Від імені воїнів вітаю Вас, дорога Катерино Трохимівно. Спасибі за допомогу нам у роки війни!
Приймаючи високу нагороду Батьківщини, Катя Бобровицька схвильовано відповіла:
— Я не можу висловити того, що почуваю. Скажу лише, що на моєму місці кожна радянська жінка зробила б те саме.
Багато років працює вихователькою дитячого садка Марія Михайлівна Калиниченко. Це — досвідчений педагог і чуйний товариш. Дітям вона вміло прищеплює любов до мистецтва, природи, займається з ними ліпленням, навчає рідної мови. Товариші завжди знайдуть у старшої вчительки пораду, дістануть методичну допомогу. Урівноважена, спокійна, вона любить свою професію, любить дітей, яких наполегливо навчає добру.