Аналітична історія України

Саме тут, це ж треба було так розпорядитись історії, стали виконавцями термінового замовлення по створенню першого промислового реактора Ігорь Васильєвіч Курчатов і Бєрія. Але, кому трава забуття, а кому одвічна любов та пам’ять.

Дивне твердження. Бо, по–перше, не історія розпорядилася, а розпорядився так сам тов. Сталін І. В., а тут одному «одвічна любов та пам’ять», а другому — на тобі — «трава забуття»?

Очевидно, ми маємо тут типовий зразок того ж самого російського дологічного мислення, винесеного недоторканим мало не з кам’яної доби. Свавільне об’єднання того, що не об’єднується, та розділення (як тут) того, що було, є та буде нероздільним: «послє смєрті ім стоять почті что рядом…» Отже, розберемося з цим із самого початку.

Справа в тому, що описуючи свою блакитну ідилію — Атомград зі «свєтлого» атомового майбутнього («Ладно скроєне місто, вєликі з добрим вибором продуктів (власні сильні підсобні господарства), магазини, доброзичливі обличчя, що посміхаються») автор дещо й пробовкується: «Для багатьох то була дорога в один кінець. Сатана тут правив бал — Берія».

«Правіл бал» він у такий спосіб, що постачав зеків для праці над атомовим проектом. Як тих, що могли придатися на кваліфіковану працю, так і звичайних, що поралися голими руками з радіоактивними матеріалами та вимирали від променевої хвороби. Хто за тиждень, хто за місяць, а хто й за рік… Хоча, підкреслимо це, не на подібне вони були засуджені, хіба не так?

Отже, й тут — нічим не обмежене кримінальне злочинство.

Але, кого ж із них за це злочинство винуватити? Берію? — який доставляв для робіт Курчатову стільки людей, скільки було потрібно? Та міг, до речі, й не знати, де та як їх використовують. Мав право й не знати, на що їх при цьому наражають, бо він же не був фізиком. Зате Курчатов та його попихачі — інші «видающієся совєтскіє учєниє», — не знати цього — просто не могли.

Совєти, прагнучи залякати та підбити під себе вільний світ, як навіжені рвали свої атомові пристрої у відкритій атмосфері. У них це називалося «іспитаніє«та таких були сотні. Кожен вибух в одну мегатонну, розсіюючи землею смертоносні радіо–нукліди, рано чи пізно уносив життя більше 50 000 людей. Невидимо та так, що вбивців і за руку не спіймати. Чи вони про це не знали? Вчені — добре знали, а от Берія — не фізик, — мав право й не знати.

Бувало й ще ліпше, це вже по Берії, пам’ятаєте? — І. В. Курчатов разом із мавпою Г. К. Жуковим 1954 в Тоцку під Оренбургом: проганяли через центр іще не остиглого атомового вибуху, невідомо навіщо, десятки тисяч совєцьких солдат, нічим їх не забезпечивши та ні про що не попередивши (див. спогади полковника запасу Ю. Лисенка). Невідомо навіщо — тому, що їх після цього ніхто не оглядав і не обстежував. Отже — навіщо? Чи аби потішити оту військову мавпу, що накрала для себе в окупованій Німеччині кілька ешелонів чужого добра, — переможця? Знову — злочин? — так, злочин, злочин, а як же їм — злочинцям, — без злочинів? А, чому таке було можливе? — та, звичайно, тому що: