Аналітична історія України

Предків?, — так, безумовно, та от трохи різних. Бо, то їх предки торгували нашими (як і білоруськими) предками. Отже, знову та сама суто солжєніцінська імперсько — шовіністична брехня.

Не варто (але й не вадить) згадувати про те, що герої цього автора не наші герої. Він закликає віддати належне кірічєнкам, подгорним та щєрбіцкім за їх турботу про Україну, але знову – до чого ж тут ми? До нашого українського народу вони тільки те відношення й мали, що розмовляли мовою своїх московських панів, «вєлікім і могучім», але, яка ж шкода, з «малоросійським акцєнтом»!

Ми не витратили марно часу, бо наведені уривки є понад повчальні. Вичерпно пояснюють нам, чому незалежна Україна за роки свого існування так і не зробила істотних кроків уперед.

Бо, поки подібні люди будуть крутитися на верхах, не будуть цілком видалені з політичного та суспільного життя України, годі на щось і сподіватись, нічого не буде. Вони закономірно приведуть нас назад, до стану московської колонії, рано чи пізно.

Адже, весь досвід історії показує, що минуле визначає сучасне й майбутнє. А тому й, не розрахувавшись з минулим колоніальних часів, годі й сподіватись на якесь прийнятне незалежне буття.

Отже й потрібно завжди відділяти чорне й біле, бо мало було в нашій жахливій (можливо, з нашої провини) історії кольорів або відтінків. Не впадати в захват від того, що якийсь там український совєцький письменник або поет, у створений ним стіг совєцької дурні примудрився десь приховати й голку правди. Пам’ятайте, совєцьке не бувало добрим. Втрати кажете? А як же без них? Подумаємо, хто ж із тих, що жили поруч із Росією обійшлися без втрат? Без цілих втрачених без вороття століть. Яких ми тут не випадково назвали зупинками історії; так безумовно для нас – зупинки історії.

Голка кажете? Що ж, віддамо належне, схвалимо ту голку, але не забудемо, що був іще й цілий стіг. А стіг, це ж таки стіг…

А сьогодні – час відповідальний, бо найменша поблажливість може закріпити нас у минулому безвихідді совєтів. Про це потрібно пам’ятати завжди. Не випадково мовиться у нас весь час про якусь там “злагоду”, яка схоже має остаточно освятити оте “маємо те, що маємо”. Злагода? Так, що ж може бути краще? Нагадаємо ще раз: компромісу або злагоди можна досягти у виборі кольору краватки на вечір, або марки вина на десерт. Та тільки не у принципових питаннях. Хоча би тому, що жодних компромісів або злагод не може бути, скажімо, поміж статусом імперської колонії, або незалежної держави. Незалежність, то як вагітність, або є, або її немає, не може бути чогось третього. Так само, нагадаємо, була та є дві принципово різних України. Була Україна кагановічів, косіорів, постишєвих та щєрбіцкіх, а є Україна Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Петлюри, Д. Донцова, Є. Конвальця, С. Бандери. Так яку виберемо на продовження, панове? Як “ми не раби, раби не ми”? Першу чи другу? Бо вони були, є та будуть несумісні, та жодної злагоди тут знову бути не може. Або, як ми погодимо Т. Шевченка, якого вело сумління, із, скажімо, О. Корнійчуком, або пізнім П. Тичиною, яких “партія веде”? Та не яка–небудь, а саме ота злочинна, від 1933 та 1937. Гадаємо, з чимось таким не упоратися й спритному малоросові, вже народженому поміж двох стільців, так би мовити. Та й, взагалі, чи не була ота дурна та ялова уесесерівська метушня (в тому числі) марною спробою прищепити хирну українську гілочку на потужний, але здавна згнилий імперський стовбур? Так чи припустимо в умовах незалежності подібну дурню? Не потрібна нам, вочевидь, і “злагода”, що розмовляє чужою не нашою мовою.