Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
А все це є невідривно пов’язано з тим, підкреслимо це, що логіка світу, в якому ми живемо, є двозначною, знає лише “так” або “ні”, й нічого більшого, жодного третього. Хоча, скільки ж зусиль було витрачено свого часу, особливо в нашому попередньому столітті, дурнішому з усіх, на пошуки багатозначних логік.
А між тим істина (а до того єдина, як завжди) є давно відомою. Та полягає на тому, що єдиною можливістю вижити як нації є для України оте старе, класичне та давно відоме – “Геть від Москви!” Бо протилежний шлях веде до небуття.
Не справляє жодного позитивного враження й зовнішня політика України, яка так само, до жодної незалежності привести не може. Вона у нас, бачите, є «багатовекторною». З одного боку «європейська інтеграція», а з другого боку «стратеґічне партнерство» з імперією, колонією якої ми нещодавно були. Але, до вашего відома, панове, сума векторів може дати й нуль, тому добрі люди отієї ідіотичної «багатовекторності» й уникають. А до того в нашому народі ця «багатовекторність» давно відома, та так само давно отримала назву сидіння між двох стільців.
Так, чи це, бува, не є ескалація тихого вповзання до імперії? Чи не є звичайний неоколоніалізм? Та, ще й під галас гучних декларацій про європейську інтеграцію, жодних наслідків якої ми поки не бачили та не почували. А, де ж національна ідея? Бо, як же можна розцінити отой дурний вступ до «Мєжпарламєнтской ассамблєі СНГ»? А тепер іще й оте «Сотруднічєство столічних областєй» (25.10.2000) трьох країн, поріднених тільки тим, що серед них дві колишні колонії та одна метрополія, а ще й тим, що жодна не ступила ще й кроку вперед. Адже, простір для маневру все меншає. Чи не стане наступним кроком «Государствєнний договор», що увінчає абсолютно яловий, як і досі, «союз трьох братскіх народов»(?!!)
Чи не до цього ви нас вели й ведете, панове номенклатурна влада?
12. Русифікація (чи — що нам підсовують?)
Багато написано й переписано про русифікацію (тобто — зросійщення) України. Починаючи ще з отієї класичної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Але, чи завжди достатньо глибоко? — чи завжди на потрібному рівні узагальнення? Адже, зросійщення було й полишилось не останнім напрямом дій російського імперіалізму, а такий собі академік Д. Ліхачьов прямо і відверто учив, що:
Ми велика імперіалістична держава. Наш імперіалізм повинен бути імперіалізмом культури.
Даруємо цій людини її глибоке невігластво (а, що ж іще можна набути в імперії?), бо імперіалізм не може бути культурним, принаймні у тій другій семантиці цього слова, а «імперіалізм культури», — то є просто імперіалізм, і аж нічого більше…
Співпадіння чи наслідок, але відгук був і у нас. Згадаємо знову зовсім недавнє минуле. Напредодні виборів до ВР 1998 було створено проросійський блок, ліберальний СЛОН, названий мало не на честь пам’ятного для нас усіх СЛОНа (Соловєцкіє лагєря Особого Назначєнія), де Москвою було понищене оте — перше українське відродження. Він обрав собі гасло: «Сохраним для Украины русскую культуру». Та й придумав собі телерекламу — варто пригадати. От стоять собі на довгій полиці пухлі томи: Пушкін, Достоєвскій, Толстой… Ну, і щось там затиснуте між ними українське, що зуміло колись пробитися крізь російські «заград–отряди» (які за царів ще не були аж такими щільними). Потім раптом усе російське кудись зникає й полишаються Шевченків «Кобзар» та щось там від Лесі. Та й валяться вони одинокі на довжелезну полку, не в силах утриматися строч без російської підтримки. Красиво? — ще й як. Красномовно? — так! — куди вже більше…