Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Бо, коли злочинство перекрочує свою вищу можливу межу — воно починає з’їдати саме себе.
Доповнення 2. Катинь
Союз Гітлера та Сталіна, що кинув світ у прірву Другої Світової війни (десь 55 млн. убитих), — розпочався поділом Польщі поміж двома імперіалістичними хижаками, більшовицькою Третьою російською та німецьким Третім райхом, — «фашістамі».
Для неї то був не перший, а принаймні четвертий поділ. З ними, — імперіалістичними хижаками, аґресорами, таке буває. Як нема сили поодинці — діють зграєю, а потім ділять здобич; отут головне — щоб не перегризтись. Таке буває теж, як знову ж: націонал–соціалісти з комуністами 1941. Так само, свого часу імперіалістична Росія 1709 поділила Україну з Польщею, та захопила собі Волинь та Поділля тільки після другого поділу Польщі з Прусією 1793; перший поділ 1772 приніс їй тільки Східну Білорусь, до Дніпра та Даугави. Третій поділ 1795 приніс Литву та Курляндію (Прибалтику). Найбільше з усіх поталанило Галичині, яка не знала російської окупації аж до 1915.
Все це мало свої наслідки, і катівні, тюрми та заслання Росії так само повнилися у ХІХ ст. поляками, як потім у ХХ ст. українцями. А, на «історічєском врагє народа русского – полякє» — слід було помститися. Що ж тут зробиш, як він не визнає самого «старшєго брата»?
Внаслідок поразки Росії в Першій Світовій — повній та тотальній, Польща зуміла не лише відновити незалежність, але й протистояти імперіалістичній Росії (разом із військами УНР) в історичній війні 1919–1920. Історичній тому, що вона не лише відстояла Польщу, але — й це головне, — перекрила шлях на захід «рєволюціі» Москви, яку несли на більшовицьких багнетах.
За ганебну поразку в цій війні Росія вимушена була розплатитись шматками України та Білорусі, ставши з цього часу затятим ворогом молодої Польщі. Хтось із німецьких ґенералів, здається — Гальдер, пригадував у своїх спогадах банкет напочатку тридцятих — на честь закінчення Академії Ґенерального штабу в Берліні, групою вищих совєцьких офіцерів. Тоді підпитий Уборєвіч (згодом маршал, розстріляний як ворог народу 1937), все ліз до нього допитуючись: «Когда жє ми с вамі подєлім ету Польшу?»
Ні Уборєвіч, ні Тухачєвскій уже не ділили. Поділили тільки 17 вересня 1939, та до рук російських окупантів потрапило чимало солдат та офіцерів польської армії, які рятували життя від гітлерівців. Перших людей у світі, що збройно протиставилися тоталітаризмові у особі Гітлера. Нагадаємо зайвого разу, що у Польщі та країн Прибалтики були пакти про ненапад із совєтами, які ті толерували не більше, ніж згодом пакт про ненапад із Японією 1945. Всі ці люди були негайно відправлені до совєцьких концтаборів. Офіцери, в основному, до Катині під Смолєнском та до Старобєльска.
Зараз є доведене, з усією можливою певністю, що принаймні 22 000 польських офіцерів були розстріляні напочатку 1940. Переважно — в Катині; дещо менше — в Старобєльську.
Перші підозри щодо цього чергового звірства виникли, коли 1941, після початку війни з Гітлером, Совєцький Союз мимоволі став по один бік із польським урядом у лондонському екзилі, якого очолив на той час ґенерал Владислав Сикорський (1881–1943); тепер ішлося про формування з польських полоненних — польської армії на теренах совєтів. То була осінь 1941, німці переможно крокували на Москву і Сталін був ладний на все.
Тоді й почало з’ясовуватися вперше, що бракує десятків тисяч офіцерів, які — по всьому, мали бути саме тут, у совєцькому полоні. Із того, як незграбно викручувався Сталін перед польським прем’єром Сикорським та ґенералом Андерсом, який мав формувати армію, — було ясно — справа тут не чиста.
Отже, тим часом, як у Бугуруслані було майже уформовано польську армію (та — за дуже короткий термін), — почали гуляти чутки про масові розстріли в Катині. Вони спричинили до того, що армія відмовилася воювати на совєцькому фронті, захищати злочинців проти людства, та по складних дипломатичних маневрах покинула СССР через Красноводск, перебазувавшись до Ірану. Потім була кампанія проти шейха Рашіда Гаїлані в Іраку, потім війна проти військ маршала Роммеля в Африці, потім — завершальна кампанія в Італії.
В Африці солдатам ґенерала Владислава Андерса (1892–1970) випало відзначитися вперше 21 жовтня 1942, коли у складі 8 Британської армії поляки та австралійці розгромили під Ель Аламейном африканський корпус ґенерала–фельдмаршала Ервіна Роммеля, та погнали його назад, аж до Марету в Тунісі. Друге велике випробування прийшло в Італії, де союзники висадилися 20 січня 1943 та зустріли затятий опір армій ґенерал–фельдмаршала Альберта Кессельрінга на половині півострова. На сучасно укріпленій німцями древній «Лінії ґотів». Бої за головний плацдарм під Монте Кассіно тривали майже три місяці, поки німецьку оборону на початку травня не прорвали Карпатські дивізії 2 корпусу Польської Визвольної армії.