Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, як бачимо, першим «вишєл із довєрія» саме товаріщ Берія, бо… був грузином; іншої причини важко дошукатися. Чи був він злочинцем? — не відомо. Насамперед тому, що подібне ніколи та в жодний спосіб не було доведене.
«Епоха гласності» вирішила була колись підняти завісу секретності й над цією тайною московського двору. У передачі «Взгляд» із «Останкіна» 29.04.1988 — було інтерв’ю з таким собі «заслужєнним юрістом СССР» Г. Тєрєховим, який, ніби, проводив слідство у справі Л. Берії. Із того, що він тоді наплів, вимальовуються такі три пункти звинувачення.
1. Із особистого архіву Берії було вилучено його досьє з мусаватистської розвідки в Баку 1918–1919. А оскільки мусаватистська — то все одно, що англійська (не смійтеся, бо таким воно є, російське дологічне мислення) - то, самі бачите… Куди «докатілся»…
Зауважимо, що він передавав звідти інформацію совєцькій розвідці через Багірова та Мікояна, — був звичайним подвійним аґентом. От, якби він там десь нашкодив більшовикам, але… Подібних претензій або конкретних звинувачень — не було.
До речі, а навіщо йому було тримати це у своєму особистому архіві, як там було щось компрометуюче? — чому таким ніхто не зацікавився раніше?
2. Під час війни Берія підтримував «связь с нємцамі». Бо були арештовані (та правдоподібно, як завжди у них — «во всєм созналісь») люди, які утримували цей канал. А підтримувати під час війни «связь с врагом» — це ж типова «ізмєна Родінє!». Втім, про військові таємниці, передані ворогові цим каналом, — мови знову чомусь не було.
Зауважимо, що це знову версія, розрахована на типового совєцького дурника. Бо, такі зв’язки — то є норма; підтримували канал зв’язку з Німеччиною, зрозуміло, і союзники. Є цілком логічним, що з боку СССР таку відповідальну справу Сталін доручив саме Лаврентію Берії, своєму довіреному помічникові.
3. У когось із помічників Берії вилучили «клочок бумагі»(так і було сказано) із чотирма жіночими іменами. Одна з них, 16 років, була ніби, «затащєна в свой особняк і ізнасілована».
Це вже міг би бути якийсь кримінал, якби не було упевненості в тому, що мало відшукалося би москвичок, які би, скажімо так, не згодилися би на таке щось добровільно, слушно розраховуючи на майбутні вигоди від цього.
Оце було й усе звинувачення, дослівно. Як бачимо, йому можна було би пришити — в найгіршому разі, зґвалтування неповнолітньої, але — якби це було доведено у судовому порядку.
Сам «заслужєнний юріст» — не викликав жодної довіри. Плутаний, глухий і недорікуватий, він вбачався типовою підставною фігурою. Радше шереговим знаряддям московської пропаганди, де звикли (так, на всякий випадок), — фальшувати навіть фальшивки. І, таке щось могло вести справу Берії? — не до віри!
Вся ця повчальна історія вчить нас єдино тому, що комунізм і після Сталіна полишився тим, чим був. Системою, за якої «судоправіє«повноправно існує, але «правосудіє«- не мислиме. А безвинною жертвою системи може стати кожний, будь–хто; що ж, в тому числі — й співавтор цієї системи.
Але, був іще один бік діяльності цієї людини, про якого пригадувано все рідше. Бо, саме він — Лаврентій Берія, був тим, хто втілив у життя совєцький атомовий проект, дав до рук Сталіна атомову зброю. Став нашим совєцьким ґенералом Гровсом. Зробив вирішальний крок до здійснення мрії Москви про панування над світом: «Пусть останутся хоть дєсять чєловєк, но чтоб ето билі совєтскіє!»
Пригадується статейка з тих же років «пєрєстройкі«, якогось В. Черткова («Правда» № 63 від 4.03.1989) про такий собі «закритий город», де творилася атомова зброя, що мала поставити світ на коліна перед Москвою. Мета статті, насамперед, похизуватися — он, які ми! Додати отухи та куражу згнилій двічі імперії, яка має розпастися через два роки третім разом. Мовляв, не вішайте носа, атомова зброя все одно у нас, а там… Було в ній і таке, досить цікаве: