Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Наслідком усього цього стало те, що коли наспів час «освобождать Польшу», прийшлося поспіхом створювати нову Польську армію. Цього разу, правда, не з поляків, яких полишилося зовсім обмаль, як із українців та жидів, але… «нєт такіх крєпостєй, какіх нє моглі би взять большєвікі»…
Польській мові цю збіранину, зрозуміло, не навчили, але «політрукі» роз’яснили, принаймні, що заходячи до костьолу треба знімати шапку; та хреститися зліва направо, а не навпаки.
Розголосу масовому мордерству в Катині надали німці, по свіжих слідах, іще взимку 1942. Вони першими дослідили справу та довели, що польські офіцери були розстріляні саме 1940. Додамо, про всякий випадок, що німці польських військовополонених не розстрілювали, бо Польща, на відміну від СССР, — підписала Женевську конвенцію; та, дотримувалась неї. Нагадаємо, що ті ж німці взимку 1942–1943 відкрили таємні масові могили у Вінниці, що полишили по собі московські енкаведисти з 1937 по 1941.
Отже, черговий злочин Москви остаточно набув розголосу та мовчати було не можна. Тому, щойно околиці Смоленска було звільнено від німців, 1943 було створено авторитетну совєцьку урядову комісію. Хто там до неї входив — важко й встановити, але пригадується, принаймні, що там були — як завжди, видатні письменники (совєцькі, зрозуміло) І. Еренбург та А. Толстой, а також відомий лікар Ніколай Бурденко.
Комісія однодухо віднесла весь злочин на рахунок «нємєцко–фашістскіх захватчіков». Так само, як приписано було гітлерівцям й оті вінницькі поховання, яких вони були відкрили світові.
Двом сталінським літературним утриманкам (за визначенням Джорджа Орвелла) - Іллі Еренбургу та Алєксєю Толстому — ніколи не було, чого втрачати, але шановний професор Н. Бурденко… ой–ой!
Але, час рухався. В авіакатастрофі над Гібралтаром (хіба не без допомоги совєцької розвідки?) 1943 загинув польський прем’єр на вигнанні, ґенерал Владислав Сикорський. В Ялті 1945 недолугі союзнички остаточно капітулювали перед звитяжним Сталіним, віддавши йому на потраву всю Східну Європу. У звільненій Польщі ті поляки, яких не добили ні гітлерівці, ні сталінці, — отримали нарешті свого власного «вождя і учітєля». Ним став один із беріївських підручних, кажуть, колишнй слідчий НКВД «по особим дєлам» Болєслав Бєрут. Поляк («інородєц»!), що не тільки пережив 1937, але й вислужився на слідчого НКВД (та ще «по особим дєлам»!) - можете собі уявити, що то була за людина.
На всі історичні події, в тому числі й на морд у Катині, — спала залізна котара мовчання. Справжньої історії в «соцлагєрє» більше не буде, буде тільки вигадана в Москві, аж до… Аж до горбачовської «гласності», коли пригадали й Катинь та доручили спільній польсько–совєцькій комісії істориків, — «разобраться». Якби не тиск Польщі — не було би й цього. Розбиратись не було в чому, але дозволити урочисто відмітити 50 років совєцького злочину в Катині — не наважився й Горбачов.
Повторити це в наш час, коли Росія об’явила «дємократічєскіє рєформи» — було би скандалом на світовому рівні. Могли би цим одвічним прохачам десь і грошей не позичити; на прожиття. Та Росія — дозволила відмітити. Але, в той же час і дистанціювалася, бо Президента Б.Єльціна на церемонії 4 червня 1995 – не було, прислав якусь дрібноту. Але на неї приїхав президент Польщі Лех Валенса, та подібна відсутність (поготів — у себе вдома) - стала демонстрацією зневаги. Того, що ви там — як собі хочете, а Росія не з жертвами Катині; вона радше, як і в інших випадках, — з їх катом, «вєлікім Сталіним».
Чи розуміє це сам президент? — важко сказати. Від людини, яка відкидає японську допомогу постраждалим від землетрусу на Сахаліні тільки тому, що вони — ніби можуть за це «потрєбовать русскіє Куріли», — означало би вимагати понад міру. Вимагати розуму там, де його не було й бути не може. Не прибув і запрошений на скорботну церемонію найвідоміший із російських дисидентів А. Солжєніцин. Якщо на те були поважні причини — одна справа, а як ні (а здається — саме так), то це вже виглядає досить недвозначно; і надто вже недобре. Втім, для нього давно вже: майбутнє Росії — то її минуле. Він, правдоподібно, в польському питанні — разом із перебіглим до більшовиків царським ґенералом Брусіловим. Який закликав тоді, знаменного 1920: «Отдать всє сіли на борьбу с ізвєчним врагом народа русского — поляком!»