Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але, з усім отим реквізитом «ліберальний блок» тоді як же пролетів, не набравши й близько тих 4%. Чи тому, що наш виборець є байдужий до всього російського? — далебі, не сказати. Радше тому, що те ж імперське російське панування зробило його байдужим до будь–якої культури, а виховала його в цьому, що ж… саме й лише вона — імперська культура.
Зауважимо принагідно, що ця культура вартує набагато менше, ніж вона сама того бажала би, але — що поробиш: «маємо те, що маємо»…
В політичних іграх російського імперіалізму, на яких укінці він і зломить остаточно собі шию, — вона займає не останнє місце. Про це кажуть не лише академіки, але й політики. На прес–конференції 29.01.2001 депутат російської Думи і голова її комітету з міжнародних справах Дмітрій Рагозін, заявив дослівно наступне (процитуємо знову):
Якщо нам удасться зберегти позиції Росії, російської культури в Україні, то будуть існувати і Росія, і Україна.
Отже, будь яке посягання на позиції російської колонізаторської культури — може для нас кепсько закінчитись, майте це на увазі: можемо взагалі припинити своє існування. Так ставиться сьогодні до нас та своєї імперіалістичної культури — «демократична» Росія.
Доповнення 1. Убивство Л. П. Берії
Убивство Берії було останнім у низці міжпартійних порахунків високого рангу в Третій імперії, найбільш злочинній з усіх трьох. Воно завершувало цю низку та не було скритовбивством, як Кірова, але не було й убивством внаслідок зфальшованого політичного процесу, як убивство групи Зінов’єва–Камєнєва або Бухаріна–Рикова.
Це вже по ньому відбудеться оперетка ХХ партз’їзду з «разоблачєнієм культа лічності» де буде прийнятий «пакт Хрущєва»: не доводити більше гризні за владу до взаємних убивств.
По передчасній смерті (а, чи так вже природній?) «вєлікого вождя і учітєля», зримим для інших втіленням його епохи та традицій полишився його давній соратник Лаврентій Берія, який тоді першим проголсив: «Тіран мєртв!» Однак, це йому не допомогло, та він недовго пережив свого «вождя і учітєля».
Він вийшов на московську арену 1938, змінивши Н.Єжова, маріонетку Сталіна, на яку, спеціально для дурників, було звалено відповідальність за «нєобоснованниє рєпрєсіі»: «єжовщіна». За нього скоротилися масові арешти, а декого навіть повипускали. На початку п’ятидесятих він, під тиском шефа, розпочав був справу жидівських лікарів, але незабаром по смерті Сталіна все припинив, а арештованих звільнив. Затримавши тим «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Росіі»; в совєцькому варіанті, зрозуміло (бо в інших країнах — нема «вопроса»): з депортаціями та Сибіром.
У справі лікарів цього разу обвинуваченими були переважно жиди: М. С. Вовсі (голова «змови»), В. И. Виноградов, А. М. Гринштейн, П.І.Єгоров, А.І. Фельдман та інші. Коли їх нарешті випустили, про що потурбувався саме Л. П. Берія, — в народі склали з цього приводу ентузіастичний вірш:
Що ж, вірші — як вірші, бувають і гірші. «Змову лікарів» (космополітів) «разоблачіла» така собі Лідія Тімощук, отримавши за це, здається, «Гєроя Совєтского Союза», але невдовзі загинула за нез’ясованих обставин; подейкували про якусь «автокатастрофу».
Цього разу, можливо, восторжествувала й справедливість, але — хто ж наважиться твердити, що система не використовувала у своїх цілях (як завжди брудних) - і лікарів? Адже, перед тим вони звинувачували інших лікарів у передчасній смерті М. Горького (1936) та його сина. А от випадки М. Фрунзе та М. Грушевського, — то майже доведені злочини.
Але, для своїх соратників за Політбюро він був постійним джерелом жаху та ксенофобії. Грузинське правління — бодай найбільш російське у російській історії, — мало покінчитися назавжди, разом зі Сталіним. А він — тинявся на верхах (а чому ні, не гірший за інших) та вимагав своєї долі влади. Ну, а якби й не вимагав? — хіба виники не були би такі самі?
Відкритого суду над ним не було, а це підкріплює чутки, що жодного суду не було взагалі, був самосуд; що він тоді був просто застрелений від страху перед ним, — без жодного суду та слідства. Після смерті він «оказался заговорщіком, агєнтом іностранних развєдок» та ще один Бог відає, ким іще. Яких саме «развєдок» — не уточнювалося: стандартні обвинувачення 1937. «Заговорщікамі» та «агєнтамі» були так само — Зінов’єв, Камєнєв, Бухарін… Ні на що більш–менш правдоподібне у совєцької влади не стачило розуму й тут. Віддзеркалена сталінщина убила тепер і сталінського помічника. Першого? — далебі, всі знали, що першим був Молотов. Але, цей і у воді не тонув, і в огнє не горів, доживши в спокої та пошані ста років. З його відновлення у партії, не забудемо, розпочалася горбачовська «пєрєстройка».