Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Свидницький у своїх літературних прагненнях та завданнях далеко сміливіший від Куліша та його підоборонних прозаїків етнографічної школи. Він хоче дати правдивий, тобто заснований на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів виведений[441] малюнок селянського життя і життя інших шарів людності, і то не з тим, щоб посіяти симпатію до селянина, до його понять, мови та життєвого обходу, але дати реальний ужиток своїм образам, тобто збільшити справжнє знання[442], відгукнутись на чергові питання, що так непокоять публіцистів та практичних діячів громадських; коротко сказавши, Свидницький змагається до тієї «розумної битописі», що її, як певний постулат, поставив пізніше Ів. Рудченко[443].
Що це так, нам покажуть кілька цитат із одної, уміщеної в «Основі» статті за р. 1862-й. Як відомо, «Основа», пишучи про освіту «в истинно народном духе», уважала, що в просвіченні села велику ролю повинно відіграти духовенство. Але справжнє становище сільського духовенства та його стосунки до «народу», на думку журналу, ненормальні і роблять його непридатним для такої почесної ролі. Так, С. Опатович-Яструбець, автор статті «Отношения сельских священников к народу в Юго-Западной Руси»[444], уважав, що ці стосунки стали без порівняння гірші, аніж були у XVII—XVIII вв. Тоді, переслідуваний уніатами та католицькою церквою, сільський священик знаходив для себе опору «в тесной связи с народом». «Духовенство Юго-Западной Руси не существовало, как особенное сословие, выделенное из народа, отличенное от него разыми привилегиями». «Прихожане сами из своей же среды выбирали священника, снабжали его презентами и отправляли в какую-нибудь архиерейскую кафедру» — для висвячення, або приймали до себе попів, висвячених у Молдавії.
Цей тісний зв’язок, на думку автора статті, важив надзвичайно, сприяючи «охранению южнорусской народности от наплыва унии и polszczyzny». Нині духовенство зробилося замкненим у собі станом і разом з тим перестало не тільки обороняти український люд від денаціоналізації, а й само на шлях винародовлення ступило. Серед чинників цього процесу перше місце належить школі. 1) «Теперь духовенство имеет несуществующее для селян право отдавать своих детей в духовные школы, где они путем долгих и своеобразных занятий приобретают склад ума и чувства, далеко различные от народных представлений и ощущений». 2) Наявність школи касує і робить непотрібним вибір панотця парафією. «Эти-то школы и дают право на приход, и народный выбор в данном случае становится излишним». В життя духівництва входить принцип призначення, а це далі відриває попа від селянської маси, перетворюючи його на урядовця. 3) Садиба й церковна земля, яку селяни мають за повинність обробляти, прищеплюють погляд на попа, як на пана; і 4) Цей погляд, усвідомлений самим духовенством, спричиняє їх культурну орієнтацію на панство. Биті й перебиті по духовних школах за своє мужицтво, попівські діти намагаються, підтримувані в тім намаганні з дому, будь-що-будь не здаватися мужиками; в семінаріях вони говорять про модні галстуки, про модні сурдути, про добірні манери. Те саме спостерігається і в жіноцькому товаристві: «Жены и дочери считают такою же честью говорить по-польски, как у нас в высшем и среднем обществе по-французски. Польский язык, манеры, обычаи считаются признаком цивилизации». І наостанку автор статті досить наївно[445] намічає стежки до полагодження стосунків межи селянством і духівництвом: а) язик, тобто проповідь українською мовою, b) демократичність загальної лінії поводження, при умові глибшого перейняття світоглядом народу, і с) громадська та просвітня робота на добро селянства.
Перейдім тепер до детальнішого розгляду «Люборацьких», щоб побачити, якою мірою авторські завдання, в цій повісті поставлені, спадаються з загальним наставленням допіру реферованої статті та оскільки розроблення теми про винародовлення та урядовецьке переродження духовенства свобідне в ній від характерних для Куліша та Марка Вовчка елементів дидактизму.
Початки літературної роботи Свидницького ми можемо датувати приблизно 1859—1860 рр., в кожнім разі — часами перебування в університеті, куди він вступив восени 1857 р., не добувши повного курсу в Кам’янецькій на Поділлі семінарії (офіціальні документи називають його «поступившим из Подольской духовной семинарии»)[446]. Так, принаймні, дозволяють думати короткі замітки Б. С. Познанського та В. Б. Антоновича, друковані у «Зорі». Перший із названих авторів свідчить, що, бувши студентом, Свидницький жив мало не на Куренівці, підтримував зв’язки з студентами духовної академії, бував у них на слов’янських вечорах вокальних і сам зложив до старих мелодій кілька нових пісенних текстів, виключно нецензурних: «От уже літ двісті» та інші[447]. Читав він і прозові свої твори, і Познанський пригадує, що були вони «написані душевно» і «на нашій мові». На жаль, ці відомості не мають на собі виразної дати, їх можна застосувати і до 1859, і до 1860 рр., хоч, здається, більше підстави відносити їх до останніх часів перебування Свидницького в Києві. (23—XII—1860 він дістав учительську посаду в Миргороді). З таким припущенням погоджується і свідчення В. Б. Антоновича, що Свидницький почав писати р. 1860-го під тисненням Куліша, який оцінив етнографічні його відомості і залучив до «Основи»[448]. Із творів Свидницького, писаних для журналу, В. Б. Антонович пригадав етнографічну ніби розвідку «Злий дух», і справді в проспекті «Основи» серед статей, що лежать у редакційному портфелі, значиться «Злий дух» Патриченка — «ряд этнографических рассказов на ю(жно)р(усском) языке»[449]. Нарешті, на р. 1860-й вказує і лист самого Свидницького до В. С. Гнилосирова, надрукований Г. П. Житецьким в «Україні». В цьому листі наш автор так повідомляє свого кореспондента про власну літературну роботу: «Я справді працював, і Ви не на вітер писали, «що не було порухи». Через Білозерського[450] я спорушився. Подумайте самі. Післав я йому от що: «Злий дух», «Відьми, чарівниці й опирі», «Вимова наша українська й потреби нашого ортографовання», «Народні оповідання», «Мысли по поводу предстоящей реформы (здається) по Мин-ву Народ. Просв-я», «Люборацькі» — роман з життя правобіцького духовенства (1-у половину тільки відіслав оце в січні 1862 р.). Перші три штуки 1860 р., других дві — 61, третю одну — 62»[451].
441
Про виводний характер образів Марка Вовчка писав 1868 р. Скабічевський, протиставляючи її письменникам-реалістам, — Успенському, Слєпцову, Левітову, що, описуючи народне життя, ідуть шляхом індукції. — Отеч. зап. — 1868. — VIII. — С. 19—50.
442
Все це формулювання «письма с юга», на яке відповідає Куліш в «Основі».
443
Костюк Г. До початків соціологічної критики // Життя й рев. — 1928. — XI. — С.119—127.
444
Основа. — 1862. — IV. — С. 37—53.
445
Стешенко І. М. Українські шістдесятники // Записки Укр. н. тов. в Києві. — Кн. II. — С. 50—52.
446
Лист Ради університету до попечителя Київської шкільної округи, II—XII, 1860 р.
447
Зоря. — 1886. — Ч. 7. — С. 120. Пісні Свидницького надруковані: ЛНВ. — 1901. — IV. — С. 43—44. Із поетичної спадщини. Пісні Свидницького, І—IV. Крім того, див.: Свидницький. Оповідання. Літ. бібл. «Книгоспілки». — К., 1927. — С. XIII—XVIII; Наук, збірник за р. 1926. — С. 164—167; Україна. — 1924. — IV. — С. 97—98.
448
Зоря. — 1886. — Ч. 11.
449
«Злой дух» (народи, южно-р. предание) з’явився потім у «Киевлянине» 16.III.1872, ч. 33. Чи це те саме оповідання, що мало з’явитись в «Основі», не знаємо.
450
Вас. Мих., редактор «Основи» (1823—1899).
451
Україна, — 1924. — IV. — С. 95.