Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Громило здер із монаха одіж.
У тісній рясі велетень Зуб, виглядав досить кумедно. Не кращий мав вигляд і Адмірал у порваній майці і в роздертих на колінах штанях. Вони зв’язали монаха і заткнули йому кляпом рот. Зуб звалив його на плечі й поніс у підвал, що тягся під келіями. За ним ішов Адмірал і по черзі підбирав ключі, відкриваючи всі двері - згодилася давня звичка квартирного крадія.
- Адмірале, сюди! – Зуб наштовхнувся на ікону, що лежала на східцях. – Я тут її залишив, коли ми виходили із підвалу.
Адмірал покинув свої вправи із замками й підійшов до тяжких дубових дверей, оббитих залізом. Та жоден із ключів не підійшов до замка. Скільки не старався Адмірал, двері йому не піддавалися. Тоді він зробив відмичку із зігнутого дроту і легко здолав замок. Зачинений підвал дихнув на них смердючим застояним повітрям. Уся кімната в середині була обставлена стелажами із книгами. Вони були масивні, присипані порохом і павутинням, деякі були оковані золотом. З інших стелажів, на бандитів дивились лики святих зі старовинних ікон. Тоді в темноті, налякані бандити їх не помітили.
У Зуба загорілися очі, він зрозумів - тут можна добре поживитися.
Харцизник скинув у куток свою тяжку ношу. Чернець боляче вдарився й застогнав. А здоровило поспішив до старовинних образів.
- Ух ти, кожна ікона на тисячу баксів потягне. Як це ми, коли були тут уперше, усього не роздивилися? Ось чому монах не хотів нам по-доброму відчиняти. - Зуб став обмацувати золотий перепліт старовинної книги.
- Але де ж той вхід у підземелля. – Адмірала не цікавили старовинні книги. Він став лапати стіни, відсуваючи сувої. Тим часом Зуб знайшов кусок тканини й став пакувати найцінніші книги й ікони.
- Чекай, Зубе! Ми всього не винесемо. Давай краще знайдемо підземний хід.
- А він тут є?.
- Є! Ти забув, як ми сюди вперше потрапили? Обшукай мені всі стіни.
Зуб відклав свій клумак і став мацати всі стіни бібліотеки.
- Ось, ось воно! Дивись, такий знак, як на плиті з кургану! –
На кам’яній стіні за рядом книг Адмірал помітив барельєф у вигляді ящірки.
- Тут повинен бути вхід.
Бандити стали грюкати шкрябати по стіні, шукаючи, хоч найменшу зачіпку. Стіна була повністю гладенька.
Зуб спробував із розгону плечем пробити стіну, але тільки болісно зойкнув і відскочив.
- Десь тут повинні бути двері. Стривай-но, я в Професора позичив ось це. - Адмірал дістав із кишені зім’ятий пергамент.
- Так, так, ага! – Розкрив він обірваний аркуш - Крути ящірку за сонцем три рази!
Зуб вчепився в рельєфне зображення й почав щосили її крутити. Він крутив напружувався, та зрушити не зміг.
- Куди ж ти крутиш, надолобню ? Я ж сказав за сонцем, а ти пнешся навпаки.
Коли надолобень дійсно змінив напрям зусилля – ящірка повернулася. Після третього оберту, щось клацнуло і стіна поїхала нечутно в сторону, відкриваючи вхід у чорний тунель.
- Уперед! – скомандував Адмірал, штовхаючи поперед себе Зуба. Той запручався й повернувся за своїм клунком.
- Дурний, потім вернемося й усе заберемо.
- Ні, я своє зразу заберу.
- Добре, візьми ще ті смолоскипи, що стирчать у стіні. От добре, все продумали наперед ці монахи.
- Він чиркнув сірниками, взяв запаленого смолоскипа й пропустивши вперед нав’юченого Зуба, ступив у холодну пітьму підземелля.
- Стіна за ними, як по команді, плавно зачинилася.
Розділ 21. Не всі дороги ведуть до Риму
- Пройдуся по слідах велосипедів, бо мотоцикл тут сяде на «пузо»
Дільничний, Максим Онищенко підпер залізного коня й пішов уперед, обережно промацуючи тремтливу, залиту водою стежку.
За ним, на невеликій відстані, брів його друг і помічник, Віктор Пасічник. Вони пройшли метрів із двадцять по болоту, поки не натрапили на тверду шосейну дорогу. З берега її не можна було помітити. Поміж камінням, що тільки трішки височіло над водою пробивалась трава.
- Що це за дорога? Її немає на жодній мапі. Здається, тут давно ніхто не їздив.
- Я чув, що через Пустомитське болото ще радянські військові будували дорогу, але яка її подальша доля, ніхто не знав. Армійці, якось дуже скоро втратили інтерес до цієї місцини, забрали своє обладнання й збудували полігон в іншому місці, – похизувався своєю обізнаністю Віктор.