Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Було помилкою те, що Кровфорд Тіллінґаст взагалі почав займатися природничими науками і філософією. Ці речі варто залишити неупередженим і відстороненим дослідникам, оскільки людям почуття і дії вони пропонують однаково трагічні альтернативи: у випадку невдачі — відчай і невимовний, позамежний жах в разі успіху. Тіллінґаст уже зазнавав невдачі, самотності і меланхолії; але зараз, відчуваючи нудотний жах, я розумію, що тоді він був жертвою успіху. Я вже попереджав його ще десять тижнів тому, коли він захлинаючись оповідав про те, що, здавалося, от‑от відкриє. Він був тоді збуджений, немов у гарячці, і говорив неприродно високим, хоча, як і завжди, педантичним голосом.
— Що ми взагалі знаємо, — казав він, — про світ і всесвіт довкола нас? У нас сміховинно мало засобів сприйняття, а наші уявлення про навколишні речі безмежно малі. Ми бачимо речі лише таким чином, як дозволяє нам наша природа, і не можемо осягнути їхньої абсолютної сутності. Озброєні всього п’ятьма простими чуттями, ми вдаємо, що здатні осмислити безкінечно складний космос, хоча інші істоти з ширшим, сильнішим чи й зовсім іншим набором чуттів можуть не лише бачити речі зовсім інакше, ніж їх бачимо ми, але й можуть бачити і усвідомлювати цілі світи матерії, енергії і життя, які від нас перебувають на відстані простягнутої руки, — і все ж ніколи не можуть бути виявлені тими чуттями, якими ми володіємо. Я завжди вірив, що ці дивні, недосяжні світи існують просто перед нашим носом, а зараз, я певен, я знайшов спосіб зруйнувати межу, яка нас від них відділяє. І я не жартую. Ця машина біля столу упродовж доби генеруватиме хвилі, які впливатимуть на непізнані органи чуттів людини, котрі залишилися у нас лише в атрофованому чи рудиментарному вигляді. Ці хвилі відкриють нам неймовірні, незнані людині виміри, а деякі з них навіть незнані форми того, що ми називаємо органічним життям. Ми побачимо те, на що серед ночі виють пси, і в бік чого коти нашорошують вуха після опівночі. Ми побачимо все це, а також інші речі, котрі раніше не бачила жодна істота, що дихає. Ми перескочимо час, простір, виміри і, не поворухнувши й пальцем, пірнемо аж до дна творення.
Коли Тіллінґаст розповів мені про це, я запротестував — бо ж знав його досить добре, щоб радше налякатися, аніж зрадіти, але він говорив як одержимий і вигнав мене зі свого дому. Зараз він був не менш одержимий, але його бажання говорити подолало обурення, і почерком, який я ледве розібрав, він написав мені листа у доволі наказовій формі. Коли я увійшов до помешкання мого друга, який так раптово перетворився на тремтливу горгулью, мене вразив страх, що, здавалося, ховався тут у кожній тіні. Висловлені десять тижнів тому слова і переконання, здавалося, втілилися у темряву за межами маленького осяяного свічкою кола, і мені стало зле від порожнього, непізнаваного голосу господаря. Я би хотів, щоб десь поблизу були слуги, і мені геть не покращало від звістки, що три дні тому вони всі поїхали геть. Принаймні було вельми дивно, що старий Джордж покинув свого пана, і словом не прохопившись про це такому близькому другу сім’ї, як я. Бо саме він повідомляв мені усі новини про Тіллінґаста після того, як останній вигнав мене у нападі люті.
Утім, невдовзі я опанував свої страхи, які поступилися місцем цікавості та захвату. Звісно, я міг лише здогадуватися, що тепер хоче від мене Кровфорд Тіллінґаст, але я не сумнівався у тому, що він приберіг якийсь важливий секрет або відкриття, яким хотів поділитися. Раніше я виступав проти його дивних спроб зазирнути у немислиме; зараз же, коли, вочевидь, йому це до певної міри вдалося, я майже розділяв його рішучість, хоч перемога і далась дорогою ціною. Крізь темну порожнечу будинку я слідував угору за сполохами свічки у руці цієї охопленої лихоманкою пародії на людину. Здавалося, електрика була вимкнена, а коли я поцікавився цим у мого провідника, той відповів, що на це є певна причина.
«Це було б занадто… я б не наважився», — все бурмотів він. Мені дуже впала у вічі його нова звичка мимрити щось собі під ніс, бо раніше я за ним не помічав схильності до бесід із собою. Ми увійшли до лабораторії у дворику, і я побачив ту ненависну електричну машину, що сяяла хворобливим нездоровим, фіалковим маревом. Вона була під’єднана до потужної хімічної батареї, але, здавалося, не споживала струму, бо я згадав, що на ранніх стадіях експерименту, коли вона була увімкнена, то потріскувала і шуміла. У відповідь на моє запитання Тіллінґаст пробурмотів, що це стабільне світіння не є електричним у тому сенсі, в якому я можу це зрозуміти.