Ніж, якого не відпустиш

— Я не тримаю нічого в секреті, — тепер вона стиснула зуби. — Я нормальна.

— Тута — не нормальна, Ві.

— А ти звідки знаєш? Я чула, як тебе дивувало буквально все, що вони казали. Хіба там, звідки ти, не було школи? Хіба тебе нічого не навчили?

— Історія не така й важлива, коли ти просто пробуєш вижити, — кажу я, тихо випльовуючи слова.

— Якраз тоді вона і є найважливіша, — каже Гільді, стаючи біля столу. — І якшо ця дурнувата сварка ще не показала вам, які ви позмучувані, то ви позмучувані навіть більше, чим я думала. Ходіть.

Ми з Віолою дивимся одне на другого, але тоді встаємо і йдемо за Гільді до великого залу.

— Тодд! — гавкає Манчі з кута, не відриваючись від баранячої кістки, яку Тем дав йому ще раньше.

— Ми давно вже перелаштували гостьові кімнати під інші потреби, — каже Гільді. — Прийдеться вам поспати на бамбетлях.

Ми помагаємо їм застелити ліжка простирадлами, Віола ще хлипала, мій Шум був червонющий.

— А тепер, — сказала Гільді, коли ми всьо поробили, — вибачтесь одне перед другим.

— Що? — каже Віола. — Чому?

— Не можна лягати спати в гніві, — каже Гільді, вперши руки в боки, виглядаючи так, ніби ніщо її не зрушить з того місця, і хотіла б вона побачити того, хто попробує, — якшо тільки ви хочете і далі дружити.

Я і Віола нічо не кажемо.

— Він урятував твоє житя? — каже Гільді до Віоли.

Віола опускає очі, але нарешті каже:

— Так.

— Так і було, врятував, — кажу я.

— А вона врятувала твоє на мості, так було? — каже Гільді.

Ой.

— Так, — каже Гільді, — ой. Чи ви обидвоє не думаєте, шо це чогось вартує?

Ми так само нічо не кажемо.

Гільді зітхає.

— Добре. Певно, двом шпанюкам, які вже майже дорослі, треба самим дорости до вибачень.

Вона вийшла навіть не побажавши добраніч.

Я повертаюся спиною до Віоли, а вона — спиною до мене. Я знімаю капці і залажу під коц на один із гільдиних «бамбетлів» — це таке мудроване слово, яке означає просту кушетку. Віола зробила так само. Манчі застрибнув на мій бамбетель і влігся мені в ногах.

Не чути ні звуку, якшо не рахувати мого Шуму і нечастого трісканя вогню, для якого зараз зажарко. Зараз ще, певно, сутінки, але через м’якість бамбетля, і м’якість коца, і зажаркість вогню я вже практично закрив очі.

— Тодде? — каже Віола зі свого бамбетля на тому боці кімнати.

Я випливаю з глибини засинаня.

— Шо?

Вона секунду нічо не каже і я думаю, шо вона вже обдумує своє вибачаня.

Але ні.

— А що твоя книжка каже тобі робити, коли ми прийдемо на Дальній Кут?

Мій Шум трохи червонішає.

— А тобі нема діла до того, шо пише в моїй книжці, — кажу я. — Це моя власність, вона для мене.