Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Відійдіть трохи далі! Зараз ми спустимо міст, і ви зайдете в замок!

Він ще не закінчив, як у темряві зарипіли невидимі ланцюги, і незабаром на землю біля нас, важко гупнувши, опустився міст. Узявши на руки ноші з пораненим, я рушив до вхідної брами.

Ось так я доставив сера Ланцелота Озерного до замку Ґанелона, котрому я вірив, як рідному братові. Тобто не вірив жодному його слову.

Навколо зчинилася метушня, і незабаром мене оточили озброєні люди. Утім, ніхто з них не виказував ворожості, в їхніх очах була тільки цікавість. Я ступив на широкий, замощений каменем замковий двір, освітлений смолоскипами. Чимала його частина була зайнята похідними постелями. У ніс ударила мішанина із запахів поту, диму та коней, до всього того домішувались аромати їжі. Тут, усередині фортеці, квартирувала невеличка армія.

Довкруж швидко утворився натовп. Люди з цікавістю дивилися на мене, неголосно про щось перемовляючись. Потім з юрби вийшли двоє у повному бойовому спорядженні; один з них, торкнувши мене за плече, сказав:

— Ходіть із нами.

Довелося піти, куди вони мені показали: я — посередині, вони — з боків. Люди, які стояли колом, розступилися, пропускаючи нас. Іззаду з рипінням почали підіймати міст через рів.

Ми наблизилися до головної замкової вежі з чорного каменю. Опинившись усередині неї, пройшли коридором до зали, де, мабуть, відбувалися всякі прийоми, та повернули до сходів. Мій проводжатий, який ступав праворуч, жестом показав мені підійматися. На другому поверсі ми зупинилися перед важенними дубовими дверима, й один з охоронців постукав у них.

— Заходьте, — озвався чийсь голос. На превеликий мій жаль, мені він видався дуже знайомим.

Ми зайшли.

Він сидів за масивним дубовим столом біля широкого вікна, що виходило в замковий двір. Чорна сорочка та чорні штани, поверху — коричнева шкірянка. На ногах його були чоботи з темної шкіри, на які вільно спадали холоші. На широкому поясі бовтався кинджал із роговим руків'ям. Меч — не бозна-який довгий — лежав перед ним на столі. Він мав руді волосся й бороду, в яких проблискували нитки сивини, та чорні, мов ебенове дерево, очі.

Поглянув спочатку на мене, потім — на двох охоронців, які заносили до зали ноші.

— Перекладіть його на ліжко, — розпорядився він. І додав: — Родеріку, подбай, щоб він мав усе необхідне.

Родерік, його лікар, був чоловік у літах і не справляв враження людини, здатної чимось нашкодити. Мене це трохи заспокоїло. Не для того я ніс Ланса стільки часу, щоб він стік тут кров'ю.

Тоді Ґанелон обернувся до мене і запитав:

— Де ти його знайшов?

— На п'ять ліг південніше вашого замку.

— Хто ти такий?

— Люди звуть мене Корі, — відповів я.

Він зміряв мене пильним поглядом, його губи, прикриті вусами та вигнуті, мов тіло хробака, скривились у посмішці.

— І яка роль відведена тобі у цьому дійстві?

— Не розумію, на що ви натякаєте, — сказав я.

Плечі я опустив, а говорив неголосно, розтягуючи слова. Борода моя була довша, ніж його, і припорошена пилом. Я знав, що виглядаю старішим. Він вивчав прийшлого, намагаючись зрозуміти, хто я та звідки, і помалу я усвідомлював, яку думку він має про мене.

— Я запитав, чому ти вирішив йому допомогти? — пояснив Ґанелон.

— А як же інакше! Людина людині товариш і брат, ну й усе таке.

— Ти не тутешній?

Я мовчки кивнув.

— Гаразд, можеш гостювати тут стільки, скільки забажаєш.

— Дякую, я у вас не забарюся. Може, вже завтра піду собі далі.

— Роби як знаєш, а зараз вип'ємо по келиху вина, й ти розповіси мені, коли та як знайшов Ланцелота.

І я розповів.

Ґанелон уважно, не перериваючи, слухав мою розповідь, на жодну мить не зводячи з мене проникливого погляду. Я завжди скептично ставився до вислову «палити очима», вважав його банальним, беззмістовним, однак зараз мені так не здавалося. Ґанелон буквально пропікав мене поглядом. Увесь вечір я терзався думкою, що ж він знає про мене, у чому підозрює.

А потім навалилася втома: вона пазурами вчепилась у мене, і я почав куняти. Напруження дня, що минув, вино, тепла зала — все це зробило свою справу, й у мене несподівано виникло відчуття, що я стою у зальному куті та неначе збоку слухаю свої слова й бачу себе. Немовби роздвоївшись, я бачив себе так, як і будь-яких інших людей. І з усією очевидністю зрозумів, що до колишньої моєї витривалості мені ще дуже далеко, дарма що вистачило сил пронести Ланселота. А ще я з подивом відзначив, що в мене труситься рука.

— Я дуже перепрошую, — долинув до мене мій голос, — але, боюся, денна втома таки бере своє...

— Звісно, звісно, — сказав Ґанелон. — Продовжимо розмову завтра. А поки що тобі слід відіспатися. Приємних сновидінь!

Сказавши це, Ґанелон підкликав одного з охоронців і наказав йому відвести мене до опочивальні. Напевне, я добряче шпортався йдучи, бо пригадую, як той підтримував мене за лікоть і скеровував у потрібному напрямку.

Ту ніч я проспав як убитий. Сон мій був глибокий, безбарвний і тривав аж чотирнадцять годин.

Уранці в мене нили, мабуть, кожен м'яз, кожна кісточка.

Прокинувшись, вирішив насамперед умитися. Чиясь добра душа залишила на високому комоді миску з водою, мило та рушник.

У роті досі дерло від дорожньої куряви, очі різало від деревного пуху. Я сів, годину за годиною пригадуючи вчорашній день.