Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Якщо російський романтик О. Пушкін синтезує індивідуальну поетичну творчість через боротьбу зі своїми попередниками, як це зауважив І. Смирнов, то синтез Шевченка органічний, природний, тому Шевченко може себе символічно назвати безіменним кобзарем, якому однаково, чи він житиме в Україні, чи його згадають, адже він є одним із тих багаточисельних синів, хто має залишити батьківське Велике Слово, не дбаючи про славу свого імені. Ця символічна «смерть автора» робить поезію Шевченка міфотворчою, — такою, що анулює індивідуалізм як суб’єктивістське відокремлення. Водночас у ній відбувається нарощування значущого індивідуалізму, що закладає ядро національної духовної мужності.
Отже, кастраційна українська психологіка виявляє то щезання, то появу індивідуалізму, що адекватне то щезанню, то появі національного Его, яке химерно обігрує імперського цензора. Ті письменники, які однобічно наслідували Шевченка, або розвивали його міфологічну безіменну (кобзарську) позицію, або розбудовували індивідуалізм (П. Куліш). Індивідуалізм згодом стане центральною цінністю для епохи модернізму, що відкриє перспективу державницького моделювання, а тому потребуватиме значущих особистостей. Міфотворчість Шевченка, що пов’язувала його з трансцендентним аспектом, набувала всеоб’ємного характеру, тобто вела до конструювання національної метасистеми, що фіксувала втілений у ній кастраційний антиколоніальний механізм, який роз’єднував поета з демонічним імперським батьківським суб’єктом заради поєднання з Богом-отцем.
Материнсько-батьківський код як український синтез романтизму і реалізму
Десексуалізація у творчості Т. Шевченка є другою потужною після Котляревського спробою перейти до принципу реальності, щоб усвідомити національну колоніальність як несвідоме існування. Шевченко робить те, що у психоаналітичному сеансі зробив би психоаналітик, проникаючи у сферу несвідомого. Поет, володіючи особливо тонкою психологічною організацією, глибинною сприйнятливістю сокровенних потягів і бажань інших людей, на думку Фройда, виявляє достатньо мужності, щоб розкрити перед усіма власне неусвідомлене[282]. Однак художнє пізнання, яке має на меті «виставити інтелектуальні та естетичні задоволення і впливати на почуття», не може змінити дійсності, бо надто незначним є інтерес до походження і розвитку проявлених на письмі душевних станів. Тому, крім поетів, потрібні ще аналітики, які «грубими доторками і зовсім не задля задоволення зайнялись би тими питаннями, поетичною обробкою яких люди насолоджувалися спокон віків»[283]. Це передбачає необхідність синтезу романтизму з реалізмом.
Едіповість у психоісторії української літератури необхідно розглядати як синтез романтизму і реалізму, що обумовлює цінність батьківської аналітики як просвітлення материнського коду. Поряд з романтичними, міфологізуючими тенденціями, що відповідають депресивній позиції та пов’язані з репарацією, поезії Шевченка притаманні потужні реалістичні тенденції, обумовлені посиленням батьківського логосу. Натуральність інстинкту, актуалізована в «Енеїді» Котляревського, значною мірою вплинула на реалістичність Шевченкового романтизму, який суттєво відрізняється від російського.
Об’єктом російського романтичного еросу була не реальна, а пересотворена естетизованим бажанням абстрактна жінка, як показує вербалізація еротичного у поезії О. Пушкіна:
Тут символізується виразне нарцистичне, ерогенно-мазохістське бажання, абстраговане від живого життя, яке зневажається. Аналізуючи любовні послання Пушкіна на тлі тогочасної любовної лірики, І. Смирнов спостерігає своєрідний механізм їх творення — як боротьбу за поетичнішу любов[284]. Цей абстрагований, нарцистичний ерос є характерним проявом імперського романтизму.
Геніальна особистість, як правило, наділена розвинутою статтю, однак характерна психології геніальності ознака «полягає в інстинктивному ухилянні від статевого тілесного спілкування, у бажанні уникнути статевого акту»[285]. Тому десексуалізація в романтиків виявляє сутність любові як «найвище й найсильніше вираження волі до цінності»[286], розкриває істинну потребу людини, розщепленої між духом і тілом, чуттєвістю і моральністю, тваринністю і божественністю. Однак любов як феномен проекції (перенесення «свого чистого Я» на об’єкт любові) має і недоліки, обумовлені тим, що ерос постає відірваним від реальності романтичним переживанням[287]. На цій підставі ведуть мову про внутріпсихологічну проблематику смислу жіночого образу, наприклад, у чоловічій романтичній творчості. «Творчість художника, — писав О. Вайнінгер, — не що інше, як його Я, зафіксоване в різних пунктах його життєвого шляху і найчастіше спочатку вкладене у ту чи іншу жінку, навіть якщо це жінка його фантазії»[288]. Тому суть феномену проекції полягатиме в тому, щоб «знайти себе в жінці, замість того, щоб бачити в жінці лише жінку»[289], тобто її емпіричну реальність. Критичне прочитання романтичного переживання любові виявляє в ньому егоїстичність, спорідненість між жорстокістю еротики і жорстокістю сексуальності. Так романтичний імперський ерос тісно пов’язаний із садизмом, який еротично вбиває реальну жінку. На минулому порубіжжі романтичну психологію любові розвінчував О. Вайнінгер на основі зіставлення реалістичного образу матері та культу Мадонни: «Мадонна є творіння чоловіка, в реальності їй нічого не відповідає. Культ Мадонни не може бути моральним, оскільки він закриває очі на дійсність, адже той, хто любить, обманює ним самого себе. Той культ Мадонни, про який я стверджую, культ великих художників, у всіх відношеннях є повним пересотворінням жінки, можливим лише тоді, коли з емпіричною реальністю зовсім не рахуються»[290].
282
Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 668.
283
Там само.
284
Смирнов И. Психодиахронологика. — С. 44.
285
Вейнингер Отто. Пол и характер. — С. 415.
286
Там само. — С. 351.
287
Там само. — С. 352.
288
Там само. — С. 360.
289
Там само. — С. 360.
290
Там само. — С. 362.