Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Розкопки Великого льоху в Суботові, де була резиденція Богдана Хмельницького, завершуються тим, що сама українська смерть обігрує москалів: «Костяки в льоху лежали / І мов усміхались, / Що сонечко побачили. / От добро Богдана! / Черепок, гниле корито / Й костяки в кайданах!»[270]. Однак Шевченко зосереджує увагу на тому, що Москва розкопала «малий льох в Суботові», але не знайшла «Великого льоху». Символізація Великого льоху відсилає до образу широкої і глибокої домовини України, що стоїть у селі Суботові, тобто це домовина-церква Б. Хмельницького. Шевченко вкотре картає «поганого батька» Богдана за те, що все віддав «приятелям», а ті, присвоївши чуже, кажуть, «що все-то те / Таки й було наше…»[271]. Проводячи символізацію на матриці християнської семантики, він звертає увагу на імперську духовну крадіжку, яка позбавляє Україну батьківського державницького коду, осміює її в очах чужих людей. Пророцтво тут звернене також до інших народів: «Не смійтеся, чужі люде! / Церков-домовина / Розвалиться… і з-під неї / Встане Україна. / І розвіє тьму неволі, / Світ правди засвітить, / І помоляться на волі / невольничі діти!..». Тобто в містерії наголошується, що, викрадаючи релігійне ядро в України, імітуючи християнський монотеїзм, Російська імперія заковує українську душу в «церкву-домовину». З погляду психоаналізу, імітація — це «наслідування об’єкта обожнювання або ненависті, копіювання його мовлення, голосу, манери поведінки»[272]. В онтогенезі імітація пов’язана з ранньою стадією інфантильного розвитку, коли дитина імітує жести і слова своїх батьків та інших дорослих, що сприяє свідомому розвитку. Об’єктом класичного психоаналізу є не свідома, а неусвідомлена імітація[273]. На основі імітації перетлумачується сутність християнської релігії заради збереження імперії, у той час як християнство несумісне з імперським маскулінним світом. Закономірно, що національні романтики відкривали у монотеїстичному християнстві державницьку надію для поневолених народів.
У російській та українській психоісторіях важливий фактор несвідомого впливу імітації. В онтогенезі взаємодія батьківської і синівської агресії «може привести до такої трансформації відносин між ними, за якої можлива фрустрація дитини і породження у неї різних страхів»[274]. Символічною «дитиною-байстрюком» у містерії Шевченка є російсько-імперське Его супроти «батьківського» українського. Імперський суб’єкт намагається перевернути цю структуру, неправомірно зробити «байстрюка» — «батьком», «старшого» брата — «молодшим» тощо. Головним страхом імперського «байстрюка» є страх перед знанням, що принесе волю і правду про істинний психогенезис. Тому руйнування церкви Богдана Хмельницького у Суботові пророчо відображає духовне відродження України через символічну деконструкцію імітованого імперського християнства. Звільнення християнства з імперського полону означатиме усвідомлення батьківського коду, пов’язаного з нарощуванням знання й розбудовою національної державності.
Імперський суб’єкт формується на основі імітації, наслідування чужих психотипів. У цьому головна специфіка імперської множинної особистості, що складає враження універсальності, оскільки вона вбирає в себе множинність різних синів-народів. На всіх рівнях російсько-імперської культури можна побачити різноманітні імітаційні механізми в психоісторичному розвитку. Наприклад, у XX ст. головною соціальною імітацією була імітація марксизму в російському більшовизмі, що «успішно» поєдналася з релігійною імітацією християнства.
Кастраційний національно-визвольний механізм «високого» українського романтизму
У творчості Шевченка розгортається химерна символізація кастрації як символічне оскоплення українським сином (аналогічний Кроносу-сину) російського імперського батька (аналогічний Урану-батьку). Однак російсько-імперське батьківство є імітаційним, не справжнім, тобто воно не відповідає істинному філогенезису. На основі фальшивого батьківства в українській літературі Шевченком формується образний кастраційний визвольний механізм, що бере на себе відповідальність за нову форму світу, в якій відродиться Україна внаслідок розгортання синівської кастраційної фантазії, пов’язаної з порятунком символічної матері. Унікальність цього кастраційного механізму (оскоплення фальшивого батьківства) полягає в тому, що він не поєднується з оскопленням батьківства у новому національному світі, де батьком Шевченко проголошує Котляревського[275], Гоголя називає другом і братом[276], тобто така солідарна настанова закладає основи міцної родинної міфологізації в психоісторії української літератури. Ця родинна міфологізація відповідає державницькому ідеалу в давньоукраїнській культурі. Аналізуючи давньоукраїнські обряди, звичаї і їх символізацію у колядках, щедрівках, К. Сосенко виявляє, що головним у них є «мотив рідні, що поширюється на найдальші родинні кола, а відтак на усе рідне плем’я»[277]. Згущення цієї мотивації породжує феномен українського свята Збору «як маніфестаційний вираз любові родинної» із «загальним почуттям потреби — об’єднання на підставі тої ж любові для самоохорони родинної і племінної та охорони старовіцьких традицій: релігійних, етичних, суспільних і господарських»[278]. Святий Збір врешті моделюється як політичний ідеал[279]. Закономірно, що Шевченко після актуалізованої Котляревським потреби «розмножити» аристократичне українське панство починає збирати це панство за аналогією до архетипного родинного Збору.
270
Шевченко Т. Великий льох. — С. 326.
271
Там само. — С. 328.
272
Лейбин В. М. Словарь-справочник по психоанализу. — СПб., 2001. — С. 206.
273
Там само.
274
Лейбин В. М. Словарь-справочник по психоанализу. — СПб., 2001. — С. 206.
275
Шевченко Т. На вічну пам’ять Котляревському // Там само. — С. 89.
276
Шевченко Т. Гоголю // Там само. — С. 284.
277
Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера. — К., 1994. — С. 214.
278
Там само. — С. 174. Див.: розділ «Свято Збору». — С. 174—206.
279
Там само. — С. 198.