Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
«Найбільшою радістю для маленької Маші були приїзди батька. Тут вона забувала і бабусю, і маму»[305], — пише Б. Лобач-Жученко. В її онтогенезі є дуже цікавий факт: батько, бойовий офіцер, часто розповідав маленькій Маші про села і хутори Чернігівщини, де у літні місяці перебував його полк, про український степ, пісні, тому у своїх фантазіях Марія Вілінська вважала Чернігівщину майже батьківщиною батька[306]. Дуже рано вона переживе травму від несподіваної смерті батька, а мати віддасть перевагу новому шлюбу перед материнством і вихованням доньки, що характерне для типового російського еросу, де ерогенне задоволення важить більше, ніж материнська любов. Вимушене сирітство спонукає Марію до мандрів по родичах. У любовних історіях вона шукатиме передусім символічного замінника батька. Це буде особистість із дуже сильним батьківським комплексом. Про його наявність у психології Марії Вілінської свідчить її потяг до старших чоловіків, яких вона ставитиме у розмножений батьківський ряд. Три визначні «батьківські» фігури у її любовних історіях (О. Маркович, І. Тургенєв, П.-Ж. Етцель) виведуть її у три різні літератури: українську, російську, французьку.
Першою проекцією батьківської фігури М. Вілінської став український вчений О. Маркович, який зайнявся її вихованням і навчанням. Вісім років наполегливого вивчення української мови, історії і фольклору разом із материнством (сина названо в честь Богдана Хмельницького) завершуються виданням 24-річною дружиною Марковича «Народних оповідань», визнанням її першою жінкою-письменницею в українській літературі. Чоловічий псевдонім відповідає її емансипаційному світогляду, виражаючи «активну життєву позицію»[307]. В особі політичного ув’язненого О. Марковича, не просто талановитого вченого, але й особливо звабливого чоловіка, Вілінська вперше сприйме символічну батьківську фігуру. «Високий брюнет з м’якими рисами чистого обличчя, з великими синіми очима, скромно одягнений, що бездоганно говорив французькою мовою і потрясно грав на фортеп’яно, виконуючи українські пісні, був сприйнятий як “знаменитість”»[308]. «У ньому, — писав Б. Лобач-Жученко, — вона побачила людину, яку шукало, ждало її серце, людину, яка може навчити її працювати, приносити користь оточуючим»[309].
До зустрічі з Марією Вілінською О. Маркович переживав затяжну депресію. Любовні почуття відродили його. У листах він наголошує, що любов до Марії освіжила його потьмарений розум, а її моральна чистота, піднесена і ніжна душа очистила його забруднене серце. Очевидно, у цей час Маркович мав неймовірну психологічну потребу любовного очищення, яку він проектує в образ Марії. Любовні переживання спонукають Марковича переживати провину, сумніватися в собі, чи може він, звичайний чоловік, дати незвичайній жінці те, чого вона прагне. Його насторожує недбалість у листах Марії Вілінської. «Мені завжди шкода, що так мало пишеш і ніби не вчитуєшся у мої листи. Невже так мало твого часу мені залишається…»[310]. До речі, кожний закоханий у неї чоловік буквально повторюватиме цей докір Марковича. Так, І. Тургенєв у листі від 20 березня 1860 року, ґрунтовно і по пунктах відповідаючи на питання Марка Вовчка, благатиме її змінити ставлення до власного письма: «Єй же єй, кажучи біблійною мовою, не можна писати такі листи, які Ви пишете, любєзнійша Марія Олександрівна! Без позначення числа, року, місця — і всього на всього якихось п’ять-шість рядків, ніби вільної хвилини у Вас нема! Повірте, це прикро — і Вам потрібно відучитися від цієї дурної звички»[311]. Французький «батько» Етцель відзначає те саме: «В одному і тому ж конверті одержав два Ваші куцюсіньких листи на до біса маленьких листочках паперу…»[312].
Марковичу здається, що Марія вийде за нього заміж не через любов, а «із однієї честі, вдячності і надії» і не буде щаслива[313]. Але, попри сумніви, вона викликає в українського чоловіка-романтика незвичайну ілюзію. Любовне перебільшення вказує на мужню потребу в духовній жіночості. «Ти дала мені поняття про жінку, — пише О. Маркович, — про те, що вона чиста своєю прекрасною природою, ти навчила поважати в собі жінку, викоренила в мені ті потяги до неї, які принижують душу»[314].
305
Там само. — С. 18—21.
306
Там само. — С. 18—21.
307
Там само. — С. 50.
308
Там само. — С. 36—37.
309
Лобач-Жученко Б. Б. О Марко Вовчок: воспоминания, поиски, находки. — К., 1987. — С. 36—37.
310
Там само. — С. 33—34.
311
Листи до Марка Вовчка: У двох томах. — К., 1979. — Т. 1. — С. 88.
312
Лобач-Жученко Б. Б. О Марко Вовчок: воспоминания, поиски, находки. — С. 363.
313
Там само. — С. 37.
314
Там само. — С. 39.