Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Пророцтво «Великого льоху» як деконструкція імперського християнства

«Великий льох» написано як пророчу містерію. Пророцтво, з погляду психоаналізу, означає текст, в якому активізується голос несвідомого, проникає у свідомість, породжуючи значущу символізацію. Епіграфом до містерії Шевченка взяті слова з Біблії: «Положилъ еси насъ [поношеніе] сосъдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцъхъ, покиваныю главы въ людехъ»[256]. Епіграф підказує основну психосемантику містерії — віддання в російську неволю українського суб’єкта, що аналогічне відданню національної душі дияволу. Перші три символічні образи містерії втілюють собою три українські душі, які неприкаяно блудять по світу, не пробачені Богом за скоєні гріхи. Початкові вірші поеми постають через мовлення душ, які сповідаються у своєму найстрашнішому злочині. Перша зізнається у своєму гріху перед родиною: «Дивлюсь — гетьман з старшиною. / Я води набрала / Та вповні шлях і перейшла; / А того й не знала, / Що він їхав в Переяслав / Москві присягати!.. / І вже ледви я, наледви / Донесла до хати / Оту воду… Чом я з нею / Відер не побила! / Батька, матір, себе, брата, / Собак отруїла / Тію клятою водою! / От за що караюсь, / От за що мене, сестрички, і в Рай не пускають»[257]. У цих словах прочитується символічне отруєння роду, пов’язане з імперською «психічною інфекцією», яку приносить в Україну Богдан Хмельницький. Гріх другої української душі у містерії нарощує ту саму семантику і полягає в тому, що дівчина «цареві московському / Коня напоїла / В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави»[258]. Інфантильна пам’ять (дівчина тоді була недолітком) викидає страшну згадку про кровавий Батурин: «Як Батурин славний / Москва вночі запалила, / Чечеля убила, / І малого, і старого / В Сейму потопила. / Я меж трупами валялась / У самих палатах / Мазепиних… / Коло мене / І сестра, і мати / Зарізані, обнявшися, / Зо мною лежали; / І насилу-то, насилу / Мене одірвали / Од матері неживої. / Що я вже просила / Московського копитана, / Щоб і мене вбили. / Ні, не вбили, а пустили / Москалям на грище!». Отже, дівчина пригадує, як після насильницької психічної травми, пережитої у зв’язку зі знищеною родиною на батуринському пожарищі, вона умилостивлює ненависного переслідувача, по-рабськи підкоряється йому. Гріх усвідомлюється у потойбіччі: «І за що мене карають, / Я й сама не знаю! / Мабуть, за те, що всякому / Служила, годила… / Що цареві московському / Коня напоїла!..»[259]. Третій гріх підкреслює семантику несвідомості. Однак несвідомість учинку тут особливо акцентується, адже це вчинок немовляти. Будучи немовлям, яке ще не вміло говорити, дівчатко усміхнулося російській цариці, після чого раптово померло разом зі своєю матір’ю («в одній ямі / Обох поховали!»[260]). Індивідуальна провина тут знову фіксується у контексті єдиної несвідомої провини: «Чи я знала, ще сповита, / Що тая цариця — / Лютий ворог України, / Голодна вовчиця!..»[261].