Укус огняного змія

Молодий лікар відвернувся до Людмили, поміряв їй тиск, буркнув щось специфічно лікарське, і бригада одразу заметушилася. Молоденька сестричка черкнула лезом по ампулі, набрала шприц, але не стала сама робити укол, а передала шприц Ірині.

Сьогодні я Ірину не впізнавала: завше така зарозуміла, відсторонена й байдужа, вона виконувала вказівки лікаря швидко, мовби вгадувала їх іще до того, як ті були висловлені. Всі дії її — чіткі та злагоджені. Промовляючи до Людмили турботливі якісь слова, що скидалися на заспокійливе вуркотіння, вона вивільнила одну руку хворої, затягнула ґумову трубку вище ліктя, протерла спиртом шкіру на згині й одним легким рухом ввела голку шприца у вену. Дюймовочка спостерігала за нею розгублено, мов дитина.

За кілька хвилин Людмилині рухи втратили метушливість, вона обм’якла. Повіки злипалися. Все ще хотіла говорити, але вже не мала снаги. Ще за п’ять хвилин вона заснула, а лікар, ковзнувши по мені недобрим поглядом, вийшов із Іриною в передпокій і там кілька хвилин шептався.

Коли за лікарем зачинилися двері, Людмила міцно спала, я тулилася до одвірку, понад усе прагнучи в цю мить щезнути з лиця землі, Ілля сидів у кріслі, вивчаючи стелю, а Ростислав бігав узад-уперед коло вікна.

— Що він сказав? — кинувся Ілля до дружини, щойно та переступила поріг кімнати.

— Те, що й я вам сказала, — відтяла та, — дурепа напилась учора якоїсь гидоти.

— Із власної волі?

— Ти мене питаєш?

— Хіба на зібраннях подібного роду сект, — бовкнула я, — це не звична практика — хильнути чогось наркотичного, аби легше було впадати в транс?

Ірина люто зиркнула на мене.

— Тільки обивательська обмеженість змушує людей вірити в газетні плітки, буцімто секти своїх членів зомбують, залякують, одурманюють наркотиками. Сектанти просто шукають альтернативну систему ідеалів…

— Хотів би я знати, — вигукнув Ростислав, — чому вчора вона опинилася саме там… Сон рябої кобили!

Ірина розгладила ковдру, якою була вкрита Людмила, відкинула з лиця їй пасмо волосся, щоб не лоскотало й не перебивало сон, задумано кілька хвилин дивилась у вікно. На тлі віконного прорізу її профіль набув звичного гордовитого вигляду.

У тиші чути, як цокотить настінний годинник, а на кухні й далі зітхає бідолашна Людмилина мати. За весь цей час вона так і не виходила звідти, навіть коли в кімнаті чаклував лікар. Мені чомусь спало на думку, що вона зараз просто фізично не може бачити власну дочку — настільки ображена на неї, попри те, що жаліє її.

Потім Ірина повернула обличчя до мене, якусь мить вивчала, немов зважуючись сказати щось неприємне, а тоді промовила:

— Не чекала я від тебе такого.

Я спаленіла. Бридке відчуття сорому й огиди до самої себе прошило мене.