Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Один такий тартак стоїть там, де Стрий, опливши Петриків, вливається плесами між Стодівку і Явору. Він, як і багато таких машин, зміняє рештки запашного лісу в золото. Чужа, захланна рука залишає на горах зруби й згари.
На великому зарінку вже вранці гомонить праця: одноманітний вигук, співний поклик провідників, глухий, тяжкий стогін перекиненого клеца. І знову вигук: Гееей — руп! — протяжно й співно. Жилаві бойківські руки заперлися цапинами об круглі боки мертвого гірського велетня.
Гооой, гооой! — котять його й підносять на двоколий візок, везуть в останню дорогу. Гордо шумів він у верхів’ях, байдужий на бурі-громовиці й сніговії — замет Іллі. Оце всувають його в пельку машини.
Одностайний гомін машини, утаєна сила пружности пари, круговорот трансмісій, сик циліндрів. Яскраво-червоні гирла печей женуть трачиння. Мотори стрясають помостом, як на кораблі. Тільки ж оцей корабель везе дітей гір в останню дорогу.
Підвозять візок з ялицею. Може це труп, а може вона ще живе? Скриплять і виють гатри. Страшні наїжені пащі розкрили багато зубів. Неминуче — грізно чекають жертви. Але вже великими клямрами ловлять люди зболілі боки ялиці. Стискають їх сталевими обручами. Тепер уже пускають у рух пили!
Іііііііі! Іііііііі! — плаче тонко, але гостро шматована деревина. В її біле тіло в’їдаються сталеві зуби, порють їх рівно й глибокими ранами ділять його на рівні тонкі пласти. Плаче й виє велетень, сльози трачиння скапують на землю і скачуть у гору останками бунту.
Залишається декілька дощок і жмінка трачиння. Циркулярки гуляють круговоротний танок. Під ними найбільше плаче й стогне неживе тіло стрункої, запашної ялиці, що вчора ще десь на Сідлах під Руським Путем чи Старостиною шуміла зеленою чатиною і колисала в вітрі свої шишки. З тонким писком в’їдаються циркулярки в її тіло й за хвилину прокусують його наскрізь. Залишаються рівні куски.
З буків і смерек та ялиць залишаються дошки, трами, стовпи, цівки і як ще їх називає людська мова. Їх заладують тут таки на поїзд і повезуть у світ будувати чужі міста й села, чужим людям улаштовувати копальні й заводи й помножувати їхнє майно. Довгими, повільними гусінками повзуть поїзди з деревом. Останній свист, останній стукіт коліс, — гей, в світ, чужий і далекий!
А гори залишаються нагі й пусті. Їхні жалкі боки б’ють слоти й скачуть по них вітри. З буйних лісів залишились пусті провалля, вільні потоки, нагі ребра. Де-не-де тільки стремить самітна смерека, чи бук — насінник.
Але людям до цього байдуже. Вони потребують матеріялу. Вони потребують заробітків. І тому гатри й циркулярки співають свою музику сталі, а дерева свою останню пісню горам.
Отут звіз і Старий Пан своїх трьох буків. Що ж, треба й йому матеріялу на стайню. І їх порізали як других, навантажили на вози й повезли назад у Розлуч.
ХХXVІІІ. ҐАЗДІВСЬКІ СПРАВИ
Ганя була задоволена. Вкінці по стількох роках, майже по цілому своєму житті, вона сталася господинею. Не наймичкою, не служницею, а господинею. Правда, Старий Пан платив їй і вона наймилася в нього, але вона була самостійна й незалежна господиня. Вона кермувала не лиш господарством, але й людьми. Чи то робітники, що працювали у Старого Пана, чи теж люди з села, відносились до неї не як до служниці, а як до ґаздині. Навіть Старий Пан привик радитись її у всіх своїх справах, й обговорювати усі свої пляни та події свого життя і життя своїх дітей. Тепер уже відколи на Кичері появилася така важна особа, як Бинька, Ганя почула себе й справжньою ґаздинею. Як би не було: поле, праця на ньому й врожай роблять ґазду. Домашня птиця та корови надають питомої ваги ґаздині. Молоко, що вона приносила із стайні, пінилося у дійниці й вона міряла його дбайливо, при чому Старий Пан приглядався з радістю і записував собі в книжечці кожноразову кількість літрів. Потім Ганя ділила його в міру потреби: одне переварювала, інше ставила на квасне. Появилася і масничка. Густа сметана булькотіла в новій дерев’яній посудині, а Старий Пан сидячи вечором у кухні, робив масло, балакаючи. Потім смакував його вранці до кави, що на ній був товстий кожух. Пив її з великої білої філіжанки й прихвалював свою корову: бо дикунка, але, яке добре молочко дає моя Бинька. Так, це правда, але ж Биньці догоджували, як тільки могли. Вона не тільки дістала до своїх послуг Ілька, але й в харчах їй годили. Тут уже Старий Пан не жалував грошей, і ґрис, сіно та солома були постійною журбою на Кичері. Старий Пан купував їх за свою пенсію і було певне, що вони коштували більше, як би коштувало молоко, коли б його прийшлось купувати. Але ж була корова! Було своє, жовте, запашне масло, був свій біленький, смачний сирок. О, так: вимішати сир із сметаною, вкришити до нього зеленої цибульки, до того кусок разового хліба, грубо намазаного маслом та й горня чудесного, кислого молока. Чи може бути щось смачніше від того?