Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Приготовляючи всі ці цінні й смаковиті речі, Ганя почувала себе справжньою, гордою ґаздинею. Та й Старий Пан ніколи не не мав вгляду в те, як вона господарила з грішми, що він давав на купно, чи теж з домашніми продуктами, як от яйцями, чи набілом. Згодом, коли Ганя розвела більше курей, було доволі яєць і їх вона дбайливо складала в своїй кімнаті до кошиків. Певно, що в господарстві не бракувало ніколи яєць, але, що до надміру… Так отже ґрейцар до ґрейцара й Ганя відкладала собі зовсім гарні гроші. Бо ж Старий Пан не тільки платив їй заробітню платню, але й купував для неї одяг. Він був задоволений, що має ґаздиню і поправді стояв про її ласку. Не будь її, він не міг би жити на Кичері. Ганя ж знову мала свої думки.
Але Бинька не лиш давала набіл: вона давала таку дуже важну річ, для нашого поля: навіз. Без нього й без води бойківське поле — неужиток. То ж тепер дбайливо громаджено його. Навесні управиться ним поле й родитиме зовсім інакше, як дотепер. Правда, й перед тим поле навозив Старий Пан, але тільки так, аби подурити. Покладуть ото одну картоплину в ямку, а вродиться дві, три. Але тепер, о тепер уже інакше виглядатиме поле на Кичері та й господарка. Тепер уже Бинька годуватиме людей і поле.
Йшла осінь, а там прийде й зима. В оцій, старій шопі не можливо буде зимувати корову. Вона збита з дощок і крізь щілини вітер віє. Тож прийшлось Старому Панові ставити стайню. І знову Старий Пан сидів вечорами й студіював свої книжки й обдумував плян будови стайні.
Так стали будувати стайню. І знову від ранку до вечора гомоніло приладдя, скрипіли пили й говорили люди. А стайню Старий Пан ставив величаву. Там мав бути відділ для корови, відділ для коня, що його ж колись може Старий Пан собі купить і частина для пташні. Розміри були майже такі самі, як його дому. Тож люди дивувалися потрохи. Разом із будовою стін Старий Пан робив за стайнею цементовий збірник на гній, і яму на гноївку. Це все вже зовсім інакше, як у ґаздів. При такій будові не буде викидання гною на подвір’я і все це діятиметься майже самочинно. До того ж цементовий збірник збереже кожну дрібку оцього цінного матеріалу.
Ще більше дивувались ґазди, коли побачили, що Старий Пан будує поверх над стайнею. Мав це бути стрих на пашу. Але ж двоє дверей відчинювалось на балькони і в північній та південній стіні було велике вікно, так що це й справді виглядало на кімнати. До того ж Старий Пан приоздобив фронт та ґанки витинанями в дереві. Дійсно ґазди добре казали: пан вілію корові ставить.
Як би не було: до зими була готова найважніша частина й до неї перейшла зимувати Бинька. Була вона простора, ясна і, як згодом показалося, на зиму надто холодна, бо будинок стояв сам один серед поля, на горбі. Ну, але зразу Старий Пан тим не переймався і покривши дах та перевівши корову на зиму, був задоволений, що виконав таке велике й важне завдання. Напрацювався і намучився доволі й байдуже на Биньчине молоко, схуд.
Але йшла зима. Старий Пан собі відпічне й знову прийде до себе.
ХХХІХ. ЗИМА ЙДЕ
За роботами Старий Пан і не зчувся, як минула осінь та швидкими кроками стала наближуватись зима. В тому часі, як він був всеціло зайнятий криницею. Ганя зібрала з поля, що там у цьому році вродилось. Круглі рожеві та жовті ямкаті бульби вже здрімались у темному кутку пивниці. Різнокольорові купки ярини теж спочили в пивниці. Запустіло поле. Сон знявся над жовтою, безладно побуреною ріллею. Де-не-де тільки пастухи запалять зсохле картоплиння. Блисне вогонь, червоні язики непомітно повзуть по збочах купин. Час від часу вогонь проривається з темного кіпця та з радісним тріскотом вистрілює в гору. Потім уже тільки сірі клубки диму повзуть повільно й стеляться по жовтих стернях. Часом холодний вітер підбиває їх і тоді виглядають, як руна білих овець, що зібрались кудись на широкі простори осіннього неба. Але дужий, холодний вітер товчеться по полі й крутить жовтим листям. То знову приляже й посвистує жалко, наче б зі скаргою.
Сонно, ліниво повзуть олив’яні хмари пожовклими хребтами гір. На безлистім гіллю крячуть галки. Останки трави, шелестять під ногами, мов скляні від наморозі. Будяк котиться в осінню, холодну даль. Нудьга осіння повзе полями й сіє мертвоту-сон. В ньому чується запах снігу. Почорнів чатинний ліс, посумнів і постарів. А там букові ліси на Панах уже стоять без листя, чорні, прозорі.