Попід Кичерами та над потоком

Але зближається Різдво. Старий Пан ходить по кімнаті й думає: хто з дітей приїде на Різдво. Потім своїм гарним круглим письмом пише листи до дітей і запрошує їх усіх. Обіцює, що в цьому році матимуть вигоду, як ніколи, що для кожної сім’ї приготована кімната, що є нове обладнання, що яблучка зародили, а шинка й ковбаса вже вудиться. В тому часі Мімі дрімає на лавці біля нього, поклавши голову йому на коліна. Час від часу Старий Пан гладить її спину. Боя прийшла десь з ловів на миші, вилизалася чистенько та, скрутившись у кільце, заснула на печі. Тепло й тихо в хаті.

Потім Старий Пан іде до Гані й обоє обговорюють свята. Що ж, як приїдуть доньки, вже вони пектимуть, чи варитимуть. О, Ганя побачить, які вони у Старого Пана! Він розказує багато про кожне зі своїх дітей, показує знімки й тішиться обома внуками. Один з них зовсім маленький Ольцьо, ледве зачинає ходити. На знімці біляве, круглолице хлопченя, сидить у дитячому кріселку. Великими, ясними очима дивиться на маму, що нахиляється над ним. Це Михася. В неї темні коси довкола голови. На другому знімку Ігор, уже чотирилітній хлопець з личком розбишаки, з великим м’ячем під пахою. Це синів, він зовсім похожий на свого батька.

Але не відомо, чи приїдуть оці діти з онуками, бо живуть далеко, а то зима й малі діти. Найскорше приїде Стефа й Галя, хоч Галя живе далеко, але на ці свята обіцяла приїхати. Вже й січень оце. Дні іскряться від морозу. Всюди сніг. З кожного горбка з’їздять лещетарі. Їхні дошки залишають за собою дві вузькі смужки в снігу. Де-не-де чорніють по горбах наче невеликі жуки. Старий Пан дивиться на них з вікна, інколи прикладає до очей льорнетку й розглядає лещетарів. Вже і в Розлучі їздять на лещатах не лиш чужі. Є в Ясениці майстер, що так сам із себе навчився робити лещата: варить тонкі, ясеневі дошки й вигинає їх, щоб мали справжню форму.

Правда, в’язання у нього з двох ремінців. Один з переду на ніс черевика, цілий другий до зав’язування довкола черевика. Що такі в’язання не дуже доцільні й не тривкі, інша справа. Але бо вже й парубки собі вчаться їздити на тих лещатах. Та бо то файно їхати й скоро мож поверх снігу йти, навіть, як челядинови треба на єнче село, ци в ліс, ци так на Гришовець, або Жолобину до тих людей, що там ся зі села вибрали. Отже їздять своїм стилем, своїми розлуцькими телемарками.

Але оце вже Різдво наближається. Вже Стефа й Галя роблять голубці та вареники з капустою. Галя синьоока, в неї волосся полово-яснобронзове. Вона трохи стрункіша та вища за Стефу. На її гарному, білому лиці завжди легкий рум’янець. Галя говорить багато. Вона розказує про подробиці цілого життя у Варшаві, про цей чужий світ та його спосіб життя і думання. Ці варшавські поляки видаються нашим, наче б якимсь дивним, чужим народом, десь за кордоном, куди ідеться влітку на екскурсію. Запах печива, запах м’ясива. Батько варить шинку й дбайливо її доглядає. Час від часу пробує вилками, чи вже готова. В кожній кімнаті він ще заздалегідь поставив ялинку, їх не прибиратимуть. Вони свіжі, зелені й пахнуть лісом. Коли немає внуків, то «деревця» не роблять, тільки на святвечірній стіл кладуть китицю смерекових гілок, та світять свічку між ними. В куті стоїть смерека, що шуміла на Кичері, тепер вона пахне живицею та в’янучою чатиною. Батько накриває стіл. Центральне місце занимає кошичок з яблуками. Золоті ренети посміхаються привабливо помаранчеворум’яними боками. Бурі штетини відбивають від них своєю бронзовою шкіркою, наче б присипаною легким мошком. А там зелені, червоні, ясніші й темніші, яблука. Навіть на тарілці райські яблучка: невеличкі темночервоні, з довгими хвостиками. Їх ніхто не їсть вони терпкі, зате їх варять і готують з них дуже добрі компоти.