Попід Кичерами та над потоком

Пізно вранці доволіклась Мицка до хати. Вона була поранена й її рани були покриті засохлим струпом крови. На голові й по боках широкі рани, ніжку передню волікла безсило. Гарячка палила її. Побачивши малу, Ганя аж руками сплеснула.

— Бійтеся Бога, люди, а то що сталося з котятем? Таже вчора вийшло з хати здорове й файне, що періг. Та хто тото го так опорядив? — Стала розглядати рани й швидко вирішила, що вони від собачих зубів. Тільки головою мотала та й гойкала та й бідкала. Рани промила теплою водою і замастила свіжим маслом і пообвивала шматинками. Потім ложечкою закропила хвору теплим молоком і поклала її обережно на печі на підстеленій плахтині.

Мицка запала в глибокий гарячковий сон.

Але Бої не було. Вона не вернулась ні цього дня ні жодного з наступних. Ходив Ілько шукати її, але знайшов над берегом яру тільки кілька жмутків вирваної її шерсти. Вже знав, що Боя не вернеться ніколи.

Сумну вістку приніс Гані до хати. Оце добра господиня — чуйна й вірна кицька згинула в нерівній боротьбі, рятуючи своє і доньчине життя. Люба киця Старого Пана теж відійшла від його хати.

Тижнями тривала Мицина хвороба. Ганя піклувалась нею як дитиною. З Боїної доні мала вирости добра й ловка кицька.

До того була така гарна й пестлива! Мицонька гарячкувала й сохла. Їла тільки трохи молока. Рани заживали поволі, деякі гноїли. Мицонька хворіла й ниділа.

Проте її молоде й здорове тіло перемогло хворобу. Зрослася переломана ніжка, щоправда трохи криво. Але вже можна було нею ставати на землю. І рани погоїлися.