Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Треба сказати, що ця частина дому була дуже гарна. Вона наче побільшила й поглибила дім. Вже тепер, сходячи зі сходів, ви бачили великий вид на гори й село. Ви могли сидіти при столі, не роблячи нічого й дивитись, найкраще крізь скла, на ці гори там напроти. На поля, що тягнулись поперек гір; там працювали люди, або росли собі вівси. В ярах ріс ліс, з верхів збігали потоки. А там по толоках ходило йміня і звідтам, здалеку добігав голос дзвінків та гра сопілки. З дому Николайчуків їміня виглядало як малі мушки, а люди як крапочки. Верхи «Панів» часто одягали смушеві шапки хмар. Тоді у Николайчуків говорили: буде дощ, бо «Пани» надягнули шапки. Це правда, «Пани» краще визнавались в погоді, їхня висота була між 850 і 900 метрів. Тому часто загрібали своїми вершками хмари, що пливли від граничного пасма. То знову випускали з своїх кітлів буйний південний вітер, що його називали ґазди вітром з гори, або полонинським. Він був кріпкий і дужий та теплий. Він висушував влітку й так сухі, бойківські поля, а взимку й на провесні приносив відлигу.
Там у підніжжя гір біг смужкою Розлуч. Його хатки виглядали, як дитячі іграшки, висипані з коробки та двома рядками уложені вздовж потока. Верби і ясені затінювали оці хатки й шуміли понад їхніми стріхами. В тих хатах від віків жили ґазди й від віків ґаздували так само: в цей бік від села царина, а в той толока. На царині смужки картопель і вівса, де-не-де жито, льон, чи коноплі. На толоці мушка — низенька трава. На ній пасеться худоба — та не багато напашується, то ж пасеться у лісі. На толоці звичайно одна, дві кошари з вівцями. Вони погноюють оці поля, що відпочивають у тому році. Частину погноює ґазда, спроваджуючи дрібними рівчаками воду з потоків. Вона несе вологість і намул.
Так добре, що молоді вирішили вінчатися у своїй, батьківській хаті, що з неї був просторий вид на гори й село. Оце після обіду, сиділи обоє на канапці, тісно пригорнувшись до себе. У Стефи на подолку дрімала Мімі. Час від часу вона прокидалася і дивилася на свою господиню, що її покинула колись, їдучи з Старим Паном на село. Часом вбігла з подвір’я і Боська та намагалась маму стягнути за кудли на землю. Вона ревнувала Мімі за Стефу. Проте Стефа дала один-другий ляпас своїй бронзовій любимці, захищаючи матір перед її збитками. То ж, крутнувши кілька раз задом, Боська вибігала назад на подвір’я.
Швидко відтіля розносився її веселий гавкіт та гаркітня з псами.
ХХХV. САД СТАРОГО ПАНА
Викопували бульбу. Тепле, осіннє сонце ласкаво пестило жовту землю. За ударом мотики перевертався кущ. Його обтрясали об мотичівно. Відпадало кілька менших картоплин. Їх підносили й кидали в відра. Стукотіли глухо, падаючи. Потім ще перекопували ямку й видобували з неї ще одну, другу більшу картоплину. Пахнула зів’яла матина й пахнула свіжовикопана картопля.
— Може б ми зайшли з другого кінця, Ганю, — пропонувала Стефа. — Я бо дуже не люблю потім дивитися, чи далеко ще до кінця. А так, як нам лишиться серединка, то з одного боку чах, а з другого мах і вже готове.
— Ба то всьо одно, панно. Чи з того боку, чи з того, робота на наші руки.
— Я бо, знаєте, маю таку натуру, що я не люблю кінця. Коли вчилася, то останніх карток книжки, я вже не мала терпеливості докінчити. Коли я читаю, то так десь у половині книжки прочитаю кінець, а тоді вже поволеньки собі читаю далі. І як на полі роблю, то теж люблю наперед зробити кінець.
— Та то смішно. Бо робота, чи з кінця, чи зі середини, все та сама.
Все ж зайшли на другий кінець поля під паркан і зачали там викопувати картоплю.
Глибоке, темноблакитне небо роззолочене сонцем, сміялося останнім золотим посміхом умираючої осени. Високо в синяви летів ключ журавлів. Крякали протяжно, сумно, пливучи небесним шляхом. Копалі поставали, одну руку оперли на моточині, а другою прислонювали очі й дивились назустріч журавлям. А вони віддалювались і десь западали за гори. Ще здалеку й щораз слабше доходила їхня тужна пісня. Земля під нею лежала розмежована смужками жовтих піль, пустих у цю пору. Бігли оці смужки в даль, аж доки не допали он там до гір, чи до лісу. Ще де-не-де тільки зеленіли отави, припавши на береги потічків, що збігали з Панів.
Вже замовкла тужна пісня журавлина. Людям і землі вона залишила якийсь жаль, чи журу.
— Ци видите: зима йде. Журавлі полетіли, а потім полетять дикі гуси, а зараз потім сніг упаде.
Стефа зідхнула. Роки йшли за роками й снувалися сірими смугами, як оці тут поля. Знову ще один з них канув у минуле.