Попід Кичерами та над потоком

Різали. Скрипіла пила, в’їдаючись у живе тіло старого бука. Переставали, попльовували в жмені і далі тягнули пилу. Аж доки бук не зачав скрипіти й хилитися. Тоді вийняли пилу, відійшли на бік і Андрій сильним ударом топора перебив останню частину, що ще тримала бука. З ломотом падав у низ. Його широке гілля, його міцний стовбур, звалились на молоду ялицю, що росла нижче. Тільки хрупнула й зломилась, як тонкий сірничок.

— Дуже файно — хвалив Пахон — будете мати ще й ялове. Бо то всьо, що повалить дерево, падучи, належить до того, хто бере це дерево.

Посідали на бук, повинимали хліб, що його Ганя вранці приготовила, та й полуднували. Над ними стояло безлисте гілля старих буків, де-не-де ще збереглася купка жовтого листя і воно шелестіло сухо, тривожно. Якийсь загублений пташок часом відізвався сонним, дрібним цвіріньканням. Тиша царила в лісі.

— Отже видите той яр, що пониж нас. То вже такими ярами Довбуш з товаришами від шандарів ся ховав. Ай, як му ся прийшло через яр переходити, то казав веречи свіжообкоровану ялицю та через неї переходити. То котрий перейшов, бив му товариш, а котрий ні, то ся за ним няй не оглянув, та бо може й ся де убив, падучи з ялиці в яр. А там, де ся яр кінчит на поле, ци знаєте Довбушова керниця на млаці під лісом. То з неї Довбуш пив, як на Венґри через вершки ся брав.

Поправді Старий Пан мав деякі сумніви, чи Довбуш, якраз тут по нашому Розлучі ходив, но але Андрієвих оповідань завжди слухав радо та й з зацікавленням.

Вирубавши невелику щілину в стовбурі, вбивали в неї сталевий клин, інколи два. Били молотами, металічний звук летів по лісу. Клини в’їдалися у живе ще тіло бука, так довго аж доки не поступилася ціпкість дерева й воно не розкололося на дві частки. Таким самим способом кололи його далі та й ще раз. Розколені клецки вже лежали неоподалік і тільки слабо нагадували, що так ще недавно було живим, старим буком, що шумів буйним листям на гордовито розкинених раменах своєї круглої корони.

Знову загомоніла пила: зо скреготом і стогоном вона різали стовбур на менші частини. На місце прорізу видніли білі, сирі слої і пахнули сирим деревом.

Робота це тяжка, а осінній день короткий. Швидко сумерк насувався на ліс. То ж роботу докінчили наступного дня, а потім повозили на Кичеру. Тепер уже на Кичері скрипіла пила, що різала оці метри на малі куски. Разом з тим скакала сокира, розколюючи їх на поліна. В шопі росли рядки полін. Там вони сохнутимуть і помішані з яловим, тріскотітимуть у печах у зимі. Частину дерева, тобто рівне гілля ялиці, не різали на паливо, його Старий Пан потребуватиме для направи паркану.

Не думайте, що все це діялось чужими руками й що Старий Пан тільки приглядався. Ні, він в усьому помагав, в першу чергу кермуючи та даючи лад, а далі майструючи те, що до нього належало. Так серед праці йшли йому дні швидко й ділово. Наче б у далекій давнині тонув спогад останніх літ життя у Львові, що їх єдиним змістом була нудьга та почування браку яких-небудь завдань. Тепер у Старого Пана було більше завдань і плянів, як колинебудь у житті. Тепер перший раз у житті він вводив їх у діло сам для себе, на своїй землі своєю думкою і своєю працею. Добрі це часи були для Старого Пана.