Чорний лабіринт. Книга друга

— Не знаю, як тобі довести… переконати… — говорила вона, відчуваючи, що в душі піднімається нова хвиля тепла до Теда, хвиля, яка здатна примусити її забути про те, хто вона й що від неї вимагає шеф. — Я згоряю від бажання бути твоєю! Чому всі чоловіки дивляться на мене, як на… А в твоїх очах тільки ненависть?

Він мовчав. Щоб трохи заспокоїтись, Пат іще раз ковтнула джину, підійшла до вікна, глянула через зеленкувате скло пляшки на ліхтар, що коливався на вітрі, і, пересвідчившись, що посудина порожня, поставила її на підвіконня. У неї тряслися руки.

— Я отримала листа із Штатів, від тітки… — після паузи заговорила вона. — Власне, тітка померла, листа надіслав її адвокат… Пише, що тітка залишила мені у спадщину будинок на узбережжі Мексіканської затоки… Це поблизу Сант-Пітерсберга. Готель невеликий, але там ще якісь акції, кредити загальною сумою десь понад сто тисяч.

— Навіщо мені про все те знати?! — знову крикнув Федір.

— Не хвилюйся, Тедді… Тобі не можна… Шольтен сказав, що по тих таборах та карцерах ти надірвав своє серце. Заспокойся і послухай, що я тобі скажу. — Пат перевела подих. Вона розуміла, що її рішучість виходить за рамки того, про що їй говорив Керк, але зупинитись уже не могла. Підійшла до ліжка, схилилась на високе бильце і, дивлячись йому просто у вічі, випалила: — Давай одружимось!

— Боже, що ти говориш? Ти п'яна!

— Ні, Тедді, я твереза. Просто всі ці дні, відколи отримала листа, думаю, як жити далі…

Федір іще ніколи не бачив її такою. Взяв сигарету, клацнув запальничкою. «Що це з нею? — подумав. — Невже вона може серйозно таке говорити? Чи не бачить, хто я, а хто вона?»

— Слухай, — помовчавши, сказав він. — А ти спитала дозволу у генерала? Як він поставиться до…

— До чого тут Керк, — нервово перебила Патриція. — Що неможливого в тому, що я сказала? Ну, колись першими про це говорили чоловіки. А я сама… Ну то й що? Хочеш, я всім скажу, що ти мене посватав…

— Чи ти наївна, чи прикидаєшся? Може, ти забула, хто я? То я нагадаю… Ми з тобою різні, і не лише тому, що стоїмо по різні боки барикади. У нас немає нічого спільного…

— Буде, Тедді, буде… Я любитиму тебе палко й вірно. Ох, якби ти знав, як давно мені хочеться чистої любові, простого людського щастя… Я мрію про сім'ю, дітей, затишний будиночок на березі моря.

— Замовкни! Все це говориш не ти, а твій містер Керк. Кожне ваше слово — зашморг!

— Ти не віриш мені, і в цьому вся біда… — Патриція знову сіла до нього на ліжко. Її тремтливі пальці торкнулись його скроні й занурились у волосся. Заглянула йому в очі і раптом припала до нього, примовляючи крізь сльози: — Пробач… Пробач… Тедді, любий, я підла, недостойна не тільки любові, а найменшої людської поваги. Я продала себе, всю, до останньої клітини. Але тепер усе змінилось. Я полюбила… Ти розігрів мою спустошену душу, і з цим уже, бачу, нічого не вдієш… Я розумію, тобі потрібна інша. Не така, як я… Я розгубила, розтринькала почуття, роздавала ласку кому завгодно, тільки не тому, кого мені судилося покохати. Але віднині, бачить бог… Він теж винен, Тедді… Ніхто, ні бог, ні люди не навчили мене… Я навіть не вмію по-людськи сказати тобі про свою любов… Думала, вип'ю, легше буде наважитись. От і наважилась, роздяглася перед тобою, мовляв, дивись, яка я… Гидко! Сама себе ненавиджу… Пробач, мене іншого не вчили, я тільки так і вмію. З чотирнадцяти років… Спершу не могла себе примусити отак… А всі навколо сміялися наді мною, глузували з моєї цнотливості, і я поволі звикла, на довгі роки забула, як пече сором.