Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Один за одним стали повертатися відомі члени національної еміграції. Юрко Тютюнник, провідник петлюрівських партизан у 1920–1921 роках, у 1923-му повернувся до радянської України[349] та опублікував відкритий лист, у якому закликав своїх колег-емігрантів вчинити за його прикладом. Наступного року Михайло Грушевський, голова Центральної Ради та перший президент України[350], вчинив так само[351]. Після повернення вони знайшли широкі можливості для культурної роботи. Грушевський, найвидатніший науковець свого народу, очолив історичні установи Української академії наук. Тютюнник активно втілював власний талант на ниві письменництва.
Інколи радянська преса називала цей рух примирення з радянським режимом «українським зміновіховством» (від російського «смена вех»), прирівнюючи його до російського руху, який виступав за примирення з більшовиками на основі російських національних інтересів. Група Устрялова «Смена вех» вірила, що більшовики рано чи пізно візьмуть на себе традиційну роль російських державників просто тому, що керують Росією. Вони вже спромоглися об’єднати майже всі землі старої імперії в СРСР. Устрялов прогнозував, що революційний запал більшовиків буде значно швидкоплиннішим, ніж динаміка й процеси у відбудованій ними імперії. Багато українців аргументували так само: мовляв, ті, хто керує Україною, повинні врешті-решт зробити так, щоб українська радянська державність набула реального змісту. Цей вид радянофільства став особливо поширеним у Західній Україні[352]. Станом на 1925 рік найпотужніша політична партія на цих теренах — трудовики — писала[353], що:
…всім давно відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державности наповнюються рідним змістом справжньої державности. І цей факт є рішучим для нас, як українських націоналістів на скристалізування нашого відношення до Радянської України. Форма влади й люде, які виконують її, це одно, а зав’язок державности, як такий, це щось цілком друге[354].
Ставлення КП(б)У до цього феномену було неоднозначним: вони прагнули підтримки відомих українців та культивували її, але водночас показово вказували на власну чистоту від різних впливів такого «буржуазного націоналізму».
На VIII конференції КП(б)У в 1924-му було презентовано заяву, адресовану українській радянській інтелігенції та всьому радянському народові. Під нею стояли підписи 66 відомих інтелектуалів включно з колишніми членами уряду УНР, такими як Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг. Відому як Декларація 66, її опублікувало офіційне урядове видання «Вісті ВУЦВК». У ній було прослідковано процес, за допомогою якого радянська Україна змогла привабити інтелігенцію, і також зауважено, що лишень національний нігілізм більшовиків на ранніх етапах заважав такому примиренню. У цьому документі заяви XII з’їзду було потрактовано як серйозний намір більшовиків виправити помилки минулого та здолати їхні наслідки. А також заявлено, що завдяки політиці українізації Радянському Союзу вдалося взяти українців, які живуть за його межами, під свою протекцію. Таким чином, ті, хто відчував себе уповноваженим говорити від імені української нації, заявляли, що готові прийняти радянську владу, оскільки вона багато обіцяє для українців. Тож вони погоджуються саме на підставі цих обіцянок і лише доти, доки влада їх дотримуватиметься. Вони, вочевидь, мали намір укласти через цю відозву своєрідний пакт між тими, хто панує, і тими, над ким панують[355].
349
Нині вже доведено, що то не було добровільне повернення. Тютюнник переходив кордон, щоб очолити повстанські загони, вигадану інформацію про які йому повідомляли агенти радянських спецслужб саме для того, щоб заманити його в Україну. Однак після арешту він справді погодився на співробітництво. — Прим. наук. ред.
350
Михайло Грушевський не був президентом України. Такої посади тоді не існувало як такої. — Прим. наук. ред.
351
Вісті ВУЦВК. 1924. 4 січня. С. 1–2; Вісті ВУЦВК. 1924. 9 березня. С. 1.
352
Motyl, Alexander J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919–1929. Boulder, 1980. PP. 57–60.
353
Ідеться про Українську народну трудову партію (УНТП) — провідну політичну силу українців Галичини, яка була урядовою партією в ЗУНР. Під такою назвою діяла з 1919 по 1925 рр. Після рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р., яким Східна Галичина віддавалася Польщі (Другій Речі Посполитій), серед партійців велися запеклі суперечки, які, по суті, розкололи партію. Однак згодом різним групам вдалося порозумітися, у результаті чого в липні 1925 відбулося їх злиття в Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО), яке й стало наступником УНТП. — Прим. наук. ред.
354
Цитовано у: Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine. P. 165. (У нашому виданні цитовано за оригіналом: Левицький, Дм. Ще про наше становище до Радянської України. Діло. 1925. 21 лютого. С. 1. — у дужках прим. наук. ред.)
355
Відозва до української радянської інтелігенції та всього радянського суспільства. Вісті ВУЦВК. 1924. 18 травня. С. 2.