Українське письменство

Ліричне зворушення останньої сцени IV акту завжди, гадаємо, спокушатиме дослідників шукати реальну основу цього мотиву високої любові: що саме підказало образи та настрої «Руфіна і Прісцілли»?

А. В. Музичка в своїй цитованій статті віддає похвалу П. П. Филиповичу, що той не злякався закиду в спрощуванні, тенденційності, вульґаризації і поставив питання про реальну основу постаті чужинця в поемі «Одно слово». А. В. Музичка пише: «Добре робитиме той дослідник, що й інші твори її (Лесі Українки) зв’язуватиме з дійсністю і дійсними особами. Тоді ми покінчимо з бессервіссерством (ліпшезнайством) у дослідженні великої письменниці, покінчимо з компаративним псевдознанням, а дамо знання позитивне… матимем ясний образ її світогляду і дістанемо добру базу для зрозуміння її творчості в зв’язку з добою»[428]. Безперечно, так, — але з однією умовою. Не треба розглядати художні образи та ситуації, як алегоричний вираз для життьових випадків; не треба говорити, що Руфін є старий Косач або хтось із пізніших приятелів Лесі Українки, а Прісцілла — мати Лесі Українки або сама поетка в період її соціалістичної лектури. Треба усвідомити, що життьові відносини могли бути невеличким паростком, з якого артистична творчість вивела цілий рожевий кущ, простенькою мелодією, з якої композитор розгорнув складну симфонію. Коротко сказати, докори у спрощенні та вульґаризації викликає не так перевірка «гармонії алгеброю», як заміна складного апарату алгебри на елементарну арифметику.

Слушно вказують деякі дослідники (М. Драй-Хмара, В. Василенко) на ускладненість у драмі основного конфлікту конфліктами бічними, другорядними. «У християнстві «Руфіна і Прісцілли», — читаємо у статті В. Василенка, — бачимо виразно позначену диференціацію, антагонізми переважно психологічного ґатунку, з натяками на соціальний момент. Тут — єпископи, пресвітери, диякони з деякими тенденціями угодовства; далі — екзальтовані фанатики віри, що вінця мученицького прагнуть (Парвус), «ідеальні» адепти віри, що безкорисно їй служать (Прісцілла); раби, що їх не задовольняє уже християнство; й, нарешті, «шкурний», хисткий елемент»[429]. Найцікавіші з них Парвус і Нартал, особливо останній, що його тюремні репліки нагадують раба-неофіта із «У катакомбах». Це, на думку В. Василенка, образ революційної стихії, що змагається проти психологічного рабства і в християнстві не бачить виходу.