Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Не будемо надто уважати на компліменти, яких є трохи в обох статтях («благородний літературний матеріал» тощо): поетичних творів, які підносилися в той час понад середній, дуже невисокий рівень, було небагато, і, розуміється, впливовому журналові, який намагався зібрати довкола себе весь цвіт українського письменства, і «єдиній» на всю Наддніпрянщину газеті, що мала українську книжку популяризувати, проштовхувати на провінцію, — не випадало виступати з різким відзивом про твір будь-що-будь не щоденний. Але варт порівняти стримані вислови оглядів хоча би з фейлетоном одного із цитованих авторів з приводу олесівського «По дорозі в казку», щоб холодність читачівського прийняття «Руфіна і Прісцілли» впала в око.
Ще характерніше стоїть справа з третім оглядом — М. М. Могилянського (в «Русской мысли»). В своїй «беглой регистрации более или менее выдающихся фактов» автор огляду відзначає вихід «Історії українського письменства» С. Єфремова, появу II тому Шевченкових творів у вид. Яковенка, нотує Винниченкові п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та «бліді, непереконуючі художньо» «Співочі товариства», нові оповідання Коцюбинського («Сон», «Що записано в книгу життя»), говорить навіть про «буйное дарование» Чупринки, — але про «Руфіна і Прісціллу» не згадує й словом. Цікава паралель до відомих слів Г. Хоткевича про «допотопність» Лесиних тем, про «суворі лінії давньої культури» в її драмах і хороша ілюстрація до власних слів поетки, що оцінювала свої писання, як речі «нечитомі».
У зв’язку з цими явищами до речі буде згадати ще один епізод в критичній літературі про «Руфіна і Прісціллу», відзив А. В. Музички, просто протилежний попереднім характеристикам та замовчанням. Для Євшана ця п’єса — найкнижковіша із писань Лесі Українки; для Ан. Василька так само складною і довгою видається «передача», що в’яже життьовий матеріал з творчістю поетки; для А. В. Музички, навпаки, в «Руфіні і Прісціллі» повно конкретних указівок та біографічних даних. Зосібна драма Руфіна і Прісцілли — це те, що було в родині Косачів.
«Дома всі, крім батька, розмовляють по-українському. І цей контраст межи батьком і матір’ю не проминув безслідно. Мала Леся запримітила се й, мабуть, не раз питала маму подібними словами, що їх читаємо в її драмі «Руфін і Прісцілла». Недаремно Прісцілла каже до Руфіна, що коли б в їх були діти, то «їх душу катували б батько й мати».
В образі Руфіна і Прісцілли відбивається, мабуть, не одна рисочка батька й матері; у згаданих словах — враження дитячих літ».
Погляд А. В. Музички знайшов собі загальне заперечення в книзі М. А. Драй-Хмари. Говорячи про родину Косачів[421], він детальніше спиняється на постаті батька поетеси, підкреслюючи, що ні про який контраст громадського характеру не випадає тут говорити, а на сторінці 139 робить спеціальне застереження, видимо, на усну традицію спираючись: «Думка А. В. Музички… нічим не обґрунтований здогад».
Треба додати, що й сама Леся Українка неґативно ставилася до всіх спроб біографічного розшифровування її творів. В листі до матері з Єгипту (Гелуан, 8.XI.1912) читаємо:
«Тут мушу сказати, що якби не NN, то, може б, той рукопис і зовсім зник зо світа, бо автор був раз у такому настрою, що хотів його знищити (сталось це після одної дружньої рецензії в листі на «Йоганну», де рецензент занадто щиро дошукувався автобіографічної основи)».
Легко зрозуміти джерело Лесиного роздратування. Її творчість високо підносилась над життьовими обставинами, абстрагувалася від них. «Її дух, — кажучи словами статті Ніковського, — ширяв охітніше в світі ідей, бо кволе здоров’я, фізична слабість сприяли якраз життю й розвиткові тонких і глибоких розумових процесів»[422]. Коли, напр., Винниченків хист набирав сили від землі, від дотику до живих людей, від безпосередніх вражень побутових, та й не від того був автор, щоб перенести в літературний твір живі риси живих людей та спостережені в житті ситуації, інколи навіть не перетворюючи, не замасковуючи їх, — то Леся Українка, навпаки, кожну життьову ситуацію узагальнювала; відривала її од ґрунту і переносила в інші обставини, в іншу добу, надаючи постатям та становищам загальнолюдського характеру. В цьому розумінні і М. Євшан[423] говорив про символізм мислення Л. Українки. Кожний її образ і ситуація були знаком для багатьох раз у раз обсервованих з’явищ.
421
Леся Українка. — С. 6—7.
422
Екзотичність сюжету і драматизм у творах Л. У. // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 59. Пізніше і сам А. В. Музичка знайшов у поетки «глибину і тонкощі душевних порухів, що виражені в символах». — Черв. шлях. — 1928, IX—X. — С. 84.
423
ЛНВ. — 1913. — X. — С. 54.