Українське письменство

Проте дещо для інтерпретації (і оцінки) «Руфіна і Прісцілли» зроблено.

Перша критична замітка належить рецензентові «Ради» Ан. Василькові і міститься в огляді українського письменства за р. 1911-й. Оглядач називає драму «прекрасним і дорогим здобутком нашої літератури». Відзначає він і підказаність драми сучасними обставинами: «З художньої картини життя перших християн переноситься в наші часи ідеал праведного життя, осягнення ідеалу громадської діяльності, незалежно від релігії людини, незалежно від теоретичного і практичного групування в суспільстві, в громаді. Людина має необмежену волю вибирати свій шлях до ідеалу правди, добра і краси. [Але] ідучи своєю дорогою, індивідуум не завжди попадає в тон і такт громаді — на цьому й заснована драматична ситуація Руфіна». Отже, для Ан. Василька[424] (Ніковського) «Руфін і Прісцілла» є трагедія індивідуальності, індивідуальності рафінованої, з власним планом роботи і почуттям своєї чужості масовому потокові, що творить добу. Головний герой п’єси — Руфін, а його ситуація в драмі є варіант Річардової в «У пущі», з тою відміною, що Річард бунтував проти громади явно, знайшовши в собі сили порвати дружні та кревні зв’язки, і вже потім відчув, що зірвання тих зв’язків відняло у нього душевну рівновагу і ґрунт для творчості, — а Руфін сам іде на спілку з громадою, схиляє свою голову перед неминучістю історії, і якщо обурюється проти громадського голосу, то обурюється не як борець, а як жертва.

Розвинув Ан. Василько свою думку в пізнішій статті, друкованій так само на шпальтах «Ради»[425].

Постаті Руфіна, Нартала і К. Люція критик ставляє у зв’язок з рабом-неофітом («У катакомбах»), вважаючи той діалог за етюд до «Руфіна і Прісцілли».

«В старому імператорському Римі багато було інтеліґентних одиниць, що шукали в християнстві засобу для соціального й політичного відродження країни і особливо… Вічного Города. Руфін знеохотився в релігійній і політичній системі сучасного йому Риму і, здавлюючи в собі презирство до некультурної отари християн, пішов за жінкою-християнкою в нову віру. Ради своєї дружини він намагається перебороти в собі нехіть до християнської громади, яка вмішується в його особисте життя, вражає його своєю рівнодушністю до справ дорогого йому Риму і, головне, ворожо ставиться до особистої самостійності людини. Експансивна і екзальтована Прісцілла вся, всією душею віддається справам християнства і поза релігією нічого вже знати не хоче, а Руфін, цей більше християнин, ніж всі члени громади, береже прадідівську культуру і прагне царства Божого на землі насамперед, а тоді вже на небі. Такий і той раб-неофіт в етюді «У катакомбах»; такий самий Нартал, що має собою символізувати перших і пізніших протестантів у християнстві проти браку в нім соціального вчення і проти його рівнодушності до земних інтересів. Особиста драма Руфіна, який ради коханої дружини стає близько до справ старохристиянської громади, ускладнюється ще його становищем патриція. Він і Люцій не тільки патриції зроду, але й аристократи духу, хочуть знайти собі поле широкої діяльності на користь відродження всього народу; в імператорському Римі їм нема чого робити: впала стара релігія, впала моральність і фізична енергія, і ці «лишние люди» тої епохи шукають собі роботи серед християн. Але вся маса перших християн складалася з рабів і людей бідних, які вже зовсім зневірилися в соціальній правді і можливості царства Божого на землі, — отже, нова віра була для них забуттям усього земного, сферою далеких сподіванок, одпочивком духу. Земні справи можна було вести абияк, тільки щоб душа була готова прийняти «жениха во полунощи», чистою зустріти друге пришестя. Значить, патриції вносили зайвий, земний і грішний елемент в настрої громади — на цьому засноване недовірливе відношення до них всієї громади».