Українське письменство

Наслідком такого трудного писання (по-перше, ідеологічність задуму, що не відразу дається втілити його в образи, а по-друге, ідейна скованість автора, неможливість сказати, що думаєш) і було те, що драма вийшла, мало не на загальне признання критики, значно слабшою, як інші писання Лесі Українки. Відзиви на сторінках газет та журналів якось двояться: з одного боку, «Руфін і Прісцілла» імпонує багатством думки, складністю ідейного плетива, з другого — розхолоджує читача якимсь занадто теоретичним тоном, тоном розправи.

«Взагалі треба сказати, — пише з приводу п’єси Микола Євшан, — твір гідний імені авторки, хоч не можна його зачислити до найкращих її творів. Авторка звернула тут головну увагу більше на унагляднення конфлікту межи двома світоглядами чи світами: старим римським та новим християнським, поминула таким чином, а радше поставила на другий план психіку дійових осіб. В результаті вийшов твір, інтересний більше з ідейного боку, аніж артистичного, і тому чи не найбільш книжковий з усіх драм Лесі Українки — тільки місцями акція неначе розпалюється, і маємо картини, повні драматичної сили, як от в останніх двох діях (тобто III і IV. — М. З.), що відбуваються у в’язниці»[419].

На академічності п’єси кладе наголос і Ан. Василько (Ніковський):

«В ряді сучасних письменників Леся Українка найбільше літераторка, найбільше спокійний, витривалий член нашого літературного Олімпу; її літературна продукція повільна, певна, виношена в собі, солідна. Навіть сучасні переживання людини втілюються в образи давно минулого часу, і на гострі проблеми лягає тон спокійної глибокої думи. З творів Лесі Українки читач може вчитися доброї мови, гарного стилю, зразкового вірша. Але разом з тим класичність Лесі Українки трохи й охолоджує враження; останню сторінку її драми перегортаєш з тим самим почуттям, яке викликає шекспірівська трагедія: думка й почуття однаково зворушені, аж приходить потім чистий процес думки гарної, заспокоюючої. Повний контраст з тим впливом, який справляє Вол. Винниченко, що ніколи не тримається на одній лінії творчого напруження, що то піднімає на висоти творчого одкровення, то вражає грубими нехудожніми прийомами. «Руфін і Прісцілла» читається легко, але без того пожадливого захоплення, яке так характерне в творах того ж Винниченка; гомін вулиці не вноситься в цю світлу, спокійну студію; можна повільно читати і знов перечитувати і думати, що освічені діти наші читатимуть з таким самим почуттям, бо це благородний літературний матеріал»[420].