Ніж, якого не відпустиш

16. Ніч без вибачень

— Вони ще пару місяців сюда не долетєт, — каже Гільді, накладаючи мені додайку пом’ятої бараболі.

Ми з Віолою напихаємся так сильно, шо говорять лише Тем і Гільді.

Говорєт.

— Космічні подорожі — то насправді не так як на відиках, — каже Тем, а по його бороді тече бараняча підлива. — Треба цілу купу і ще купу років, аби взагалі кудась залетіти. Шіїсят чотири, аби просто пролетіти зі Старого Світу в Новий.

— Шіздесят чотири роки? — кажу я, і з моїх губів зриваються пару крихт.

Тем киває.

— Ти більшість часу в заморозці, час минає без твого відома, хотя дехто й помирає в дорозі.

Я повертаюся до Віоли.

— Тобі шіздесят чотири роки?

— Шіїсят чотири старосвіцькі роки, — каже Тем, барабанячи пальцями, ніби додає шось в умі. — А це… скіки? Десь піїсят вісім, піїсят дев’ять новосвіцьких…

Але Віола хитає головою.

— Я народилася на борту. Ніколи не спала.

— Такшо або твій тато, або твоя мама були наглядачами, — каже Гільді, відкушуючи шмат якоїсь ріпчастої речі, а тоді пояснює мені. — То люди, котрі не засинають і наглядають за кораблем.

— Вони обоє були, — каже Віола. — А до того — мама мого тата і мій дідо.

— Зачекай, — кажу я їй, якзавжди відстаючи на два кроки. — Такшо якшо ми живемо в Новому Світі вже шось біля двацяти років…

— Двацять три, — каже Тем. — А здається, ніби довше.

— Тоді ти мала вилетіти ще до того, як ми прилетіли, — кажу я. — Ну, чи твій тато, чи дідо, чи хто там.

Я розглядаюся, дивлюся чи ще когось цікавить то шо мене цікавить.

— Чого? — кажу я. — Чого би ви летіли, навіть не знаючи шо тута є?

— А чого перші поселенці прилетіли? — питає мене Гільді. — Чого би хтось узагалі шукав собі нової оселі?

— Бо в старій оселі вже нічого було робити, — каже Тем. — Бо там було так паскудно, шо тре’ було тікати.

— Старий світ був брудний, жорстокий і людний, — каже Гільді, витираючи лице салфеткою. — Розпадався на шматки, люди одне одного ненавиділи, вбивали, не було щасливих, поки всі не ставали нещасні. Принаймі так було багато років тому.

— Я й не знала, — каже Віола. — Я його ніколи не бачила. Мої мама і тато… — вона затихає.

Але я дотепер думаю про то як воно народитися на космічному кораблі, найсправжнісінькому космічному кораблі. Рости, летячи між зірок, могти полетіти куди захочеться, а не сидіти на якійсь падлючій планеті яка тебе навіть не хоче. Можна полетіти куда захочеш. Якшо одне місце не підійде — можна найти інше. Повна свобода по всіх керунках. Чи може взагалі на світі бути шось крутіше за це?

Я не замічаю, шо за столом запала тишина. Гільді знову потирає спину Віоли, і я бачу шо очі Віоли звологли і сльозяться, і вона трохи починає хитатися вперед-назад.

— Шо? — кажу я. — Шо не так на цей раз?

Віола тільки трохи наморщила чоло.

— Ну шо? — кажу я.

— Я так думаю, шо зараз більше не варто говорити про маму і тата Ві, — тихенько каже Гільді. — Думаю, може би то пора вам, шпанюки, трохи покімарити.

— Але ще ж навіть не стемніло, — я виглядаю у вікно. Сонце ледве почало сідати. — Нам треба добратися до поселеня…

— Поселеня називається Дальній Кут, — каже Гільді. — І зрання ми туда підем, як тільки повстаємо.

— Але ті чоловіки…

— Я пітримувала тута мир ще до того, як ти родився, шпанюче, — каже Гільді, лагідно, але твердо. — І я справлюся зі всім, шо звіттам прийде чи не прийде.