Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-5-4
- Переводчик: Оксана Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи». Краткое содержание книги:
Книга є рідкісним для нашого часу прикладом синтезу філософського, наукового та мистецького підходів і, у цій якості, буде цікавою широкому інтелектуальному загалу.
Згадані вчені знайшли спосіб уникнути засудження Церквою за допомогою теологічної доктрини абсолютної свободи божественної всемогутності, що була розвинута наприкінці середньовіччя задля прославляння трансцендентності Бога та продовжувала надалі залишатися загальноприйнятою. Щоб зрозуміти всю важливість цієї доктрини на початку модерної доби, ми маємо повернутися до цитованого вище тексту Декарта[411]. Механістичне пояснення полягає у спробі визначити, в який спосіб функціонує та чи інша частина світу, щоб пояснити, у який спосіб вона постає перед нами такою, якою вона постає. Водночас, воно не дає нам знання про те, чи справді частини світу функціонують у той спосіб, який був реконструйований вченим. Отже, механістичне пояснення є гіпотетичним. Воно пропонує гіпотезу певного функціонування, визначеного, наскільки це можливо, математичним зв’язком, для того, щоб пояснити феномен, що постає перед нашими очима. Водночас можливо, що насправді функціонування цього феномену є зовсім іншим, і може мати місце зовсім інша пояснювальна гіпотеза. Декарт це каже прямо: так само, як годинникар може зробити два годинника однакового вигляду, але з різними механізмами, Бог може створити різні світи, що виглядають однаково, проте функціонують з різними механізмами:
Бог має безліч засобів, за допомогою кожного з них він може зробити так, що всі речі цього світу будуть виглядати такими, якими вони виглядають, проте людський розум не може пізнати, який саме засіб він використав, щоб створити їх[412].
Отже Декарт намагається дати лише опис ідеальної та можливої ґенези явищ. Навіть якщо явища справді були продуковані іншим процесом, їх, тим не менше, можна відтворити відповідно до описаного механізму, що може бути корисним у медицині та інших мистецтвах, зазначає Декарт[413]. Справді важливим є не знання істинної причини того чи іншого результату — ми не можемо цього знати, — а можливість відтворити той чи інший результат.
Зазначимо побіжно, що тут можна впізнати два методологічні принципи, успадковані від античності, про що ми ще казатимемо[414]: з одного боку, можливість запропонувати кілька пояснень для того самого явища, з іншого — необхідність все-таки обрати одне пояснення, яке би відповідало явищам, «зберегти їхню видимість», якщо так можна перекласти грецьку формулу sôzein ta phainomena.
Але повернемося до нашого теологічного принципу. Він з’являється у латинському тексті «Принципів філософії», коли Декарт каже, що з приводу запропонованих ним механістичних пояснень можна мати, зрештою, лише «моральну очевидність», тобто «очевидність, достатню для управління життям, проте яка залишається непевною, якщо розглядати її з позиції божественної всемогутності»[415].
Ця доктрина божественної всемогутності передбачалася сукупністю юдейських і християнських вірувань, які добре знали лікар Гален у II ст. та Порфирій у IV ст. н.е., про що мені нагадав Рішар Ґуле[416]. Всупереч креаціоністській доктрині Мойсея Гален стверджує, що є речі неможливі для природи, бо Бог не береться їх робити[417]. Що стосується Порфирія, то християнська догма воскресіння з мертвих чи ідея знищення Богом створеного ним світу передбачає, на його думку, повну довільність божественної всемогутності:
Мені відповідатимуть: «Бог може все». Але це неправда. Бог може не все. Він не може зробити, щоб Гомер не був поетом, щоб Троя не була зруйнована, щоб двічі два було сто, а не чотири[418].
Натомість, для теологічного волюнтаризму двічі два є чотири тільки тому, що цього хоче Бог. Немає ніякої умосяжної необхідності, яка би обмежувала абсолютну могутність Бога:
Математичні істини, що їх ви називаєте вічними, були встановлені Богом і повністю залежать від нього, так само, як і решта творіння. Казати, що ці істини є незалежними від нього — все одно, що говорити про Бога як про Юпітера, чи про Сатурна, чи підпорядковувати його Стіксу чи долі[419].
Бог встановив їх «так само, як король встановлює закони у своєму королівстві»: ось що написав Декарт 15 квітня 1630 року отцю Мерсену. Ця доктрина тотальної божественної свободи має два наслідки. Насамперед можливо, що явища — те, що постає перед нами, продукуються іншими процесами, аніж ті, що їх ми можемо реконструювати у математичний спосіб та згідно із законами механіки. Ми повинні відмовитися від ідеї абсолютно певної науки, яка давала би знання справжніх причин. Отже, з цього випливає, що ми можемо констатувати та вимірювати природні явища, проте не можемо розуміти їх справжніх причин. Вчені XVII ст. знаходять в теологічних міркуваннях достатній мотив для того, щоб відмовитися від турбот про кінцеву мету та сутність феноменів. Для них достатньо визначити, в який спосіб ці феномени продукуються відповідно до законів механіки. Можливо, саме це хотів сказати отець Мерсен, коли писав: «Ми бачимо лише скоринку та поверхню природи, проте не можемо потрапити всередину»[420].
411
Див. вище, с. 164—165 (В електронній версії — параграф 3 Механістична революція XVII ст. розділу 11. — Примітка верстальника).
412
Декарт, Принципи філософії, IV, § 204 / Alquié, р. 521.
413
Там само.
414
Див. нижче, параграф 13, с. 210—215.
415
Декарт, Принципи філософії, IV, § 205: «certa moraliter, hoc est quantum sufficit ad usum vitae, quamvis, si ad absolutam Dei potentariam referantur, sint incerta» (цит. за: Oeuvres de Descartes / Ed. Ch. Adam, P. Tannery. — Paris, 1964. — T. VIII. — P. 327).
416
Повідомляючи мені про цінні вказівки, що містяться в рукописі, який він готує до видання, і у перекладі «Єдинородного» Макарія Магнезійського — християнського твору, завдяки якому можна реконструювати частину антихристиянської аргументації Порфирія.
417
Гален, De usu partium, XI, 1—4, грецький текст та латинський переклад: Galenos. Opera Omnia / Hrsg. C.G. Kühn. — Leipzig, 1821—1833. — Bd. III. — S. 905—906. Веронік Будон (Boudon V. Galien et le sacré // Bulletin de l’Association Guillaume Budé. — décembre 1988. — P. 334) розглядає текст у контексті настанови Галена щодо священного.
418
У Макарія Магнезійського, Єдинородний, IV, 24, 5 та Дідіма Сліпця, Коментар на Книгу Іова, X, 3, текст папірусу з Тури (Hrsg. U. Hagedorn, D. Hagedorn, L. Koenen. — Bonn, 1968. — S. 280). Див. фр. 94 збірника Гарнака (Harnack A. von. Porphyrios Contra Christianos. Abhandlungen der Königlichen Preussischen Akademie der Wissenschaften. Philosophisch-Historische Klasse. — Berlin, 1916. P. Ґуле сигналізує, що ту саму доктрину можна знайти вже в Природній історії Плінія Старшого: «Він не може зробити так, щоб двічі по десять не було двадцять» (II, 27).
419
Descartes. Oeuvres philosophiques, T. І, p. 259—260 Alquié.
420
Mersenne М. Questions théologiques. — Paris, 1634. — P. 11, цитується за Lenoble R. Mersenne ou la naissance du mécanisme… — P. 357. Див. нижче, параграф 20, c. 325—326.