Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

5. Християнські джерела натхнення механіцизму

Важко переоцінити християнський характер механістичної революції XVII ст. Насамперед, властивий їй проект опанування природи — між іншим, він був відомим, як ми це бачили, вже язичницькій античності, — суголосний заклику Бога до Адама та Єви: «Підкорюйте землю». Ми пам’ятаємо визначення Френсісом Беконом місії науки, що полягає у поверненні людині прав на природу, подарованих їй Богом. Через гріхопадіння людина втратила одночасно стан невинності та владу над природою. Релігія змогла компенсувати першу з цих втрат, наука — другу[402]. Всупереч спекулятивній філософії, що її викладають у школах, Декарт пропонує практичну філософію, яка, пізнавши силу та дію вогню та інших елементів, а також тіл у нашому оточенні, здатна поновити нас у статусі «господарів і володарів природи». Він вважає своїм обов’язком поширення своєї фізики для загального блага людей[403].

Уявлення про світ як машину чудово відповідало християнській ідеї Бога-творця, абсолютно трансцендентного своєму витвору. Між іншим, біблійний вислів «ти все впорядкував в міру, рахубу й вагу»[404], здавалося, навіть запрошував науковців вважати суттєвими у природі лише математичні елементи. Святий Августин цитував цей текст, обґрунтовуючи космологічну концепцію Платона, який, каже він, «представляє Бога як такого, що використовує числа для створення світу»[405]. Слова Августина є відлунням твердження Плутарха: «Для Платона Бог невпинно займався геометрією»[406]. Так само у XVII та XVIII ст. Бог буде розумітися як геометр[407] та математик[408], зокрема у XVII ст. такі вчені, як Бекон, Мерсен, Декарт і Паскаль матимуть враження повної гармонії між їхнім механістичним баченням світу та їхньою релігійною вірою.

Водночас, я не поділяю оптимізму Робера Ленобля, який протиставляє XVIII ст., за якого панувало відчуття провини, спричинене протистоянням релігії та науки, та XVII ст., що подарувало світу «рідкісний випадок» «зростання людини у мирі й злагоді з Богом»[409]. На його думку, XVII ст. відновило емоційну рівновагу XIII ст., коли «наука та релігія просувалися паралельно». Щоб зрозуміти хибність цієї оцінки, достатньо згадати засудження Галілея Інквізицією, та тривогу, якщо не жах, що тяжіли тоді над науковими дослідженнями. Декарт, наприклад, постійно наполягав на гіпотетичному характері своїх теорій та вагався публікувати свій «Трактат про світ»[410]. Можна сказати, що вчених XVII ст. надихала у наукових дослідженнях їхня християнська віра, але цього зовсім не можна сказати про церковну владу, що вважала себе уособленням релігії.