Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Чому бджоли вибрали житлом глеки? Невже у наших предків були такі вулики? — запитав Армен у Арама Акопяна.
— Твоя здогадка, що люди підпилися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх в глечиках, було б помилкою. Але коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали влаштовуватись у таких вигідних квартирах, якими виявились для них ці глечики.
За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поле за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати вулики. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахо ферми і дратував Асмік:
— Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!.. Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!
Камінь з персня полководця Артака
Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси.
Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся па якусь тверду, обліплену носком грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.
«Гарний який! Я подарую його Асмік, розважу дівчинку», вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука.
Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.
Дощі останніх днів оживили річку; ставок був теж повний прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Разом з ними в ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди па виставку.
До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який пригорщами кидала їм дівчинка.
— Ти подивись, подивись, дідусю, що вони роблять! — з запалом вигукнула Асмік, побачивши діда.
— Та-ак… Вони й справді свої дикі звички забувають! Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, сказав дід і простягнув Асмік камінь.
— Який гарний! — зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. — Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, дідусю, я зараз повернуся! — крикнула вона.
— Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! — сказала Асмік Арменові.
Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:
— Мені здається, що це смарагд. Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.
Дівчинка злякалась.
— Десятки тисяч!..
— І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і букви вирізьблені.
— Букви?.. Дай гляну! Справді… Що це може бути?
— Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Акопяну, він скаже, що це таке.
Дівчинка неохоче погодилась.
Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив від радості. Оце-то відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини — він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.
— Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! — вигукнув Армен і, затиснувши камінь в кулак, побіг до вчителя.
Арам Акопян, оглянувши камінь, підтвердив здогадку хлопчика:
— Це важлива для науки знахідка, — сказав він. — Де ти взяв його?
— Дід Асатур подарував Асмік.
— Дід — мисливець. Віїн, мабуть, знайшов його де-небудь в горах.
Армен побіг до старого.
— Дідусю, де ти взяв цей камінь?
— Під порожніми сотами знайшов, у карасі.
— І нічого іншого там не було?
— Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.
Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.
— У печерах Чанчакару, безсумнівно, ховався полководець Артак зі своїми людьми. Бо як інакше міг потрапити туди цей камі’нь? Адже це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках.
— З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, — сказав Армен. — Ми, мабуть, не все там знайшли.
— Так, але всі знайдені нами речі могли належати лише простим людям… У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, — заперечив Камо.
— Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там, то виходить, що там був і Артак. Ось що я гадаю.
— Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери. Можливо, знайдемо ще якусь річ, — запропонував Камо.