Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Побігли по тілу мурашки і в Камо.
Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.
— Як це трапилося? Чому вони розсипались? — ледве міг вимовити він.
— І все це справді було постелями? — здивовано запитав Камо.
— Звичайно. Справжніми постелями! — сказав сердито Арам Акопян. показуючи на уцілілі залишки ковдр і сінників. — Ця ковдра була покрита шовком, ця — шерстю, ця — полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби — їх наші предки добували з рослин. Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення.
— Чому ж постелі розсипались?
— Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися — і бачиш, що вийшло…
«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», подумав Грикор і, обернувшись, сказав:
— Я йду звідси, — і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.
На «пасіці девів»
Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався, Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».
У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично виблискуючим слизом. Здавалося, що в темряві блискають очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.
Грикорові було страшно, але повернутися він також не міг: прохід був такий вузький, що хлопець не міг у ньому повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті, вдалині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого літало безліч бджіл.
— Ура! От і добрався до меду! — сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.
Велика печера була повна бджіл.
Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.
Грикор пройшов усередину печери. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глечиків-карасів, які, напевне, колись правили за сховища для сиру. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І всі глечики — великі і малі — були повні бджіл та сотів: і золотистих — соковитих, і старих — чорних. Це були справжні вулики, житла цілих бджолиних сімейств. І коли Грикор побачив їх, бурхливий захват і здивування охопили його. Хлопчик відчув бажання одразу ж поділитися з кимось своїми враженнями, розповісти про все, що тут побачив.
Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.
Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:
— Егей! Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили!.. — і почав радісно витанцьовувати на самому краю карниза.
Асмік з жаху заплющила очі.
— Зайди всередину, впадеш! — крикнула вона.
Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки-кібчики, що літали тіо печері, ловлячи бджіл, примусили його зупинитись в здивуванні.
— Отакої! — пробурмотів він. — Отже, і тут у бджіл є вороги.
Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув у низ:
— Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, погляньте і скажіть мені.
Асмік засміялася.
— Не кума Мукела, а мисливця Каро! — тоненьким голоском відгукнулася вона. — Он праворуч під тебе, зовсім близько.
Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там справді стирчала якась палиця з сусідньої чи то печери, чи то з великої розколини скелі. Від виступу, на якому стояв Григор. до неї вела вузенька, подібна до зморшки, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери з входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромленої у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.
— Дідусю, — крикнув він униз, — лови!..
Лопата, вся в меду і воску, полетіла донизу.
— Що там робить цей навіжений? — обурився дід. — Зараз його чорти вниз скинуть!
А Грикор вже вліз у печеру і дивувався з цієї, гідної подиву, «пасіки», можливо, найбільшої і найдикішої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.