Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Дідусю, відра, відра потрібні! — закричав Грикор, звісивши голову в міжгір’я. — Швидше посилай за відрами!
Оглянувши склад меду, Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.
Арам Акопян і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.
Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи прибулі з гори предмети. Армена і Асмік все дивувало і хвилювало.
Армен багатозначно подивився на дівчинку:
— Пам’ятаєш, що я говорив?.. Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти, як в печерах з’явилися люди. Коли люди тікали від ворогів, можливо від турків, — турки, як ти знаєш, не раз розоряли нашу Вірменію, — вони побачили гігантський дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з нього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро і навіть глечики.
— Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? — запитала Асмік.
— Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що втікали останні, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери піднятися не могли.
Асмік слухала Армена з захватом.
— Ну, а потім, потім? — з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.
— Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися — дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Матері гірко плакали над дітьми, які умирали, а потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…
— Друзі, — гукнув згори Грикор, — тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?
— Поклич Камо, обмотайте міцно глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.
Відбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:
— Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?
— Потім поїси! Спустіть спочатку глечики.
Арам Акопян підійшов до Грикора, який захищав під бджіл зібрані ним соти.
— Нарешті ви прийшли! — зрадів Грикор, — Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз. Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату!
— Розкажи: де, як?
— Не спішіть, давайте спочатку спустимо вниз глечики, — зупинив хлопчиків учитель.
Глечики були величезні — заввишки як дванадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, — з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, масло та багато інших продуктів. Такі глечики стали для бджіл прекрасними готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали. Це була своєрідна «мобілізація сил» для захисту своєї власності від небезпеки, що загрожувала їй.
Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глечики, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.
Мед нарешті був готовий для відправки.
Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:
— Зараз будемо спускати глечики! Стежте там!
Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глечика, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.
Дід Асатур, побачивши карас, який повис над міжгір’ям, скочив, перехрестився і, розкривши від здивування рот, дивився вгору.
— Дістали-таки! — здивувався він. — І девів не побоялися!
— Дідусю, — крикнув йому Камо, — придерж глечик — розіб’ється!
Дід опам’ятався, обійняв глечик, який порівнявся вже з ним, і обережно поставив його па землю.
— Все це мед, мед, дідусю? — крутячись біля глечика, запитувала Асмік.
— М-мед… д-дівчинко… — затинаючись, відповів старий.
Він був збентежений: невже ця печера і насправді не була «пасікою девів»?
Дід відв’язав вірьовку од глечика, і Камо потягнув її вгору — треба було спускати решту.
Учитель, Камо і Грикор напружено працювали до полудня.
Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.
— Захопи п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, сказав він.
…Коли повернувся Армен, пригнавши кількох ослів, з порожніми відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких літали бджоли.
Ослів і кошики Армен одержав не без труднощів.