Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Де ви, ніжки, смугляві, маленькі, і до мене восторжений крик!..
Він не зна, що повією ненька і що татко його більшовик...
Синку мій, кароокий синочку, в парку більше не бігати нам.
Над любов’ю поставив я точку, чи ж поставлю її над життям!?.
О, почуй мої голос і кроки і згадай паперову зорю!..
Я горів на фронтах огнеоких, а тепер на коханні горю.
Хтось сміється в пенсне: “На коханні!?.” Ах, кохання, така ширина!..
В ньому жінка і син, і повстання, і Вкраїна, моя сторона!..
В ньому все!.. Революціє, зоре!..
Я ж людина, не криці шматок.
Маю право на власне я горе і на слово інтимне “синок”?..
Чи не маю?.. Як ні, то з такими, як оцей, що сміється в пенсні, що жиється думками чужими, не єдина дорога мені!
0 печале моя неозора
1 електрики зоряне гей,
Революції зрушим ми гори для кохання, жінок і дітей.
Ти пробач за образу, мій любий! Знаю я, ти не криці шматок.
Ти ж цілуєш закохані губи і у тебе є жінка й синок!?.
Хай сміються чужі і нечулі, треба так, наша доля така.
Ми ж зросли в Революції гулі, в тебе й мене в мозолях рука,
в нас єдині і серце, і кроки, і з колиски дорога одна!
Прийде критик якийсь пенсноокий, мою душу розкрає до дна...
Він надіне на ніс мікроскопи, телескопи на серце своє, та нічого не знайде до гробу...
Він же критик!?, мовчать не теє!?.
Ну й почне фарисейство розводить і моралі нудненькі читать...
А навколо сміються заводи і лунає молитва “на мать”.
1927
Ну чому ті хвилини кохання я не можу забути ніяк!?
Десь далеко у білім убранні моя люба, тепер не моя.
Так. Кінець. Вже назад не вертати. Я у синій кімнаті сиджу.
Мені губи фарбують дівчата, обертають мене на раджу.
Скоро-скоро піду я за грані із простреленим мертвим чолом,
а тепер по ночах в ресторані заливаю я душу вином.
Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна, поцілунки і сльози в гаю...
Так заграй же мені, піаніно, про загублену юність мою!
0 згадки! У яснім хороводі
хто в житті вас не любить, кляне!.. Я ж забув, як колись на заводі всі Володькою звали мене.
А тепер я лечу у безодню...
Десь далеко любов і бої...
Не цілуй, неживі і холодні нафарбовані губи мої.
Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна,
1 пісні, і ридання в гаю, годі, годі, не грай, піаніно, про загублену юність мою!
1925
СМЕРТЬ
Наді мною ні вітру, ні гаю, тільки літери чорні: “Кінець”... Уночі, коли спати лягаю, все здається, що я уже мрець.
І у мене вже ями — не очі, серце стало в тяжкій тишині...
І так довго я спати не хочу, і так жутко, так страшно мені!
Кожний день нас потроху з’їдає, в тьму уходять нові й нові.
Скоро прийде кінець, я знаю, й непокірній моїй голові.
Буде небо за містом зелене й дерева в тумані золотім, і у траурних звуках Шопена чорний прапор над гробом моїм...
Прийде дівчина блідна востаннє, що мене розлюбила давно...
Наді мною промови й ридання, а мені все одно, все одно.
Наді мною нахилиться мила, поцілує востаннє, зітхне.
Тихо гроб мій опустять в могилу і засиплють землею мене.
І розійдуться потім понуро, в колотнечі потонуть міській. Тільки буде самотня фігура на могилі ридати моїй.
Прийде вечір зажурений, синій... Лиш єдине питання в груді: чи багато дівчат на Вкраїні буде плакать за мною тоді?.. 10.11.1927
В’януть очі і руки, і губи, в голові мов шампанського шум... На салфетках блакитного клубу я про муку свою напишу.
Там, де хвилі од вітру рябі, нахилились осики і верби...
Як хотів я там бути тепер би, щоб, Дінець, поклонитись тобі.
Там я хвилі холодні і чисті полоскав, маленький, рукою...
А тепер у великому місті замість верб провода наді мною.
Там і люди уже не такі.
Так багато пройшло, так багато... Тільки місяць, такий же щербатий, задивився на хвилі швидкі.
А на них у промінні човни, у саду резеда і левкої...
Спить усе під крилом тишини. Тільки пісня рида за рікою...
У минулім і радість, і жах...
Не піду ні до Дії, ні Налі.
Знов приснилися тіні на шалі й милі губи в солодких сльозах...
Марно казка і зве, і віта, і прощально в минулім зоріє, — вже походка у мене не та, не туди мої очі і мрії.
Знову лине туманами тьма, і так жалко, що вицвів мій ранок, що шахтьорського чуба нема й карооких дівчат загорянок...
З кожним днем інші очі ясні лиш для мене і квітнуть, і линуть... Я ж хотів, щоб любили в мені не поета, а просто людину.
Я по скверу розгублено йду, оглядаюсь на ноги жіночі...
Віє вітер в акацій меду, і зоріють закохані очі...
Срібним морем роялеві згуки розлива, ніби вечір лункий...
Я не знаю, чому мої руки так безумно цілують жінки.