Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Знов лице дороге за вікном у прощальному шумі берез...
Там сплелися і шлик, і шолом...
І так сонно, так тихо кругом.
Я по стежці знайомій іду...
О, чекання і споминів яд...
У вечірнім липневім саду я по стежці знайомій іду.
Сад шумить, ой шумить мені сад... Не вернутись ніколи назад.
Дні ідуть, пролітають літа, стануть сивими брови мої... Одлетять у далекі краї, наче казка моя золота, недоспівані співи мої... Одшумлять, як у осінь гаї.
Пригадаю посадку, село, тумани і між вербами сміх...
Перші промені співів моїх
в час, як серце моє розцвіло... У хитанні дерев золотих перші промені співів моїх.
Тишина у кімнаті моїй.
Я дивлюсь з-під опущених вій, як цвіте за вікном далина.
У кімнаті моїй тишина...
І душа, як ставок золотий, тільки споминів хвилі по ній... 1928
ЯБЛУНІ
Не шуми про минуле, тополе, за вікном у ранковій імлі.
Скоро прийде весна, і у поле знов покличуть мене журавлі.
З ніжним серцем, самотнім і чулим, до села я приїду, прийду.
Будуть солодко віять минулим білі яблуні в нашім саду.
Буду згадувать серця пожари, як на гору до неї я йшов...
І під місяцем знову гітара заридає мені про любов.
У саду і жоржини, і рожі, і бажань несподіваний рій...
Був колись я стрункий і хороший, а тепер не такий, не такий.
Вже не вернуться юности грози... Тільки мури та вежі кругом...
На вокзалі кричать паровози, і трамваї дзвенять за вікном.
Все я кличу, дивлюсь і шукаю... Та не прийде минуле зі мли.
Білі яблуні, яблуні маю, як я хочу, щоб ви розцвіли!..
1928
Весна і літо пролетіли давно.
Осінь тендітна — в моє вікно.
Рядки невблаганні літер, почерк нервовий, швидкий... Синіми пальцями вітер стукає у шибки.
Дивлюся крізь мокрі вії, не вернути те, що колись.
На столі так смутно біліє її останній лист.
1927
Місто не вгаває...
Не чекай, не мар, бо не буде краю пурпурових хмар,
бо не буде краю дням твоїм рудим...
Вечір догорає за вікном твоїм.
Вечір синьоокий за вікном гука...
Монотонні кроки і тоска, тоска...
1927
Далеке місто повітове, і карусель, і степ, і сни.
Чи ти згадаєш чорні брови і зір його ясний-ясний... в далекім місті повітовім...
Ти пам’ятаєш, над багнетом, схиливши чоло, він стояв?..
Його шинель, криві штиблети, а в небі шум і крики ґав...
Ти пам’ятаєш, над багнетом...
Шумить тополя біля ґанку.
Ніхто ще згадки не зборов.
Далекі трави, хмари, ранки, його записки, в них любов...
Ти пам’ятаєш, біля ґанку?
О, як дивився він востаннє, які слова тобі казав!
Наївний час... сухе прощання, його корзинка і вокзал.
О, як дивився він востаннє...
Його слова, його пісні, де тьма, розстріли й ешелони...
І образ твій над ним у сні, як на щоці сльоза солона в розлуки час... сльоза по ній.
І тоне згадка, ніби дзвін... Зустрілись ви, о час печальний. Нащо побачив в тебе він на пальці перстень обручальний!? І тоне згадка, ніби дзвін...
Хіба коли забуду я,
як плакав він, мій чорнобривий,
як він на станції стояв в далекім місті повітовім...
Хіба коли забуду я...
Ніхто ще згадки не зборов. Вона, як смерть, нема їй краю... Моя душа — на крик, на кров, у тузі Дантовій конає...
А роки йдуть... і все минає...
Та не мина моя любов.
1928
Кожний раз, коли прийду, одчине і сідає біля неї знов.
Я дивлюсь холодними очима на його й Наталочки любов.
Це ж вона з губами молодими, од бажання губи, мов вино.
Я дивлюсь холодними очима, як синіє місяць за вікном.
І душа моя уже в ночі вся, я Наталі й слова не сказав.
А колись в Артьомівці я вчився і записки ніжні їй писав.
За вікном міські залізні гами, ліхтарі ридають за вікном.
Все пройшло, пролинуло над нами і ніколи вже не прийде знов.
Гей, на розі мрію розіп’ято
і, хто хоче, всі на ню плюють!.. Хтось такий незнаний і проклятий закривавив душу всю мою.
Я піду, і сам куди не знаю.
Ніби парк — усе моє життя, а в тім парку липа розцвітає і кущі любов’ю шелестять.
Хай блистять далекі залізниці, і жита під зорями шумлять, — сон життя мені не пересниться про моє закохане життя.
Я й тепер смуглявий, мрійний, мрійний... Тільки думи в мене вже не ті.
Я люблю давно і безнадійно сині очі й коси золоті.
В небі дзвін і лащиться, і тане, і не може одлунать ніяк...
Дзвоне мій, о друже мій коханий, ти ж такий самотній, як і я.
1925
Чого це так сумно мені?
Чи, може, не стало сил, і тоне мета в далині, і вколо багато могил...
Чого це так сумно мені?
Я вірю, я знаю, о ні!