Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Ти хочеш глянути під вії, під ними зорі... Ти не сам. Співають півні, гай чорніє,
1 на калині вже роса.
Життя берем мов на бігу ми. Галина мріє... Тишина.
Лиш десь цвіркун... Вона одна. Чека на відповідь, і думи
їй не дають ніяк заснуть, вони, як довга сніжна путь. Надворі знов якась пороша. Далеко десь гудуть міста...
І раз приносить листоноша Галині жданого листа.
В уяві стали очі карі, вони зоріють і зовуть...
Од них ясніє дивно путь, неначе струни на гітарі перебирає ніжний хтось...
І листування почалось.
Сніги заплакали... Весною уже запахли дерева.
Немов музикою ясною Галині повна голова.
У вікна синь, тополі, хмари та вітряки у далині.
І стали дні, немов пісні, як перший шум од крил Ікара...
Галина в щасті, наче в зливі, її слова ясні, дзвінкі.
Якби усі були щасливі золотоокі вчительки!
Уже нема у школі тиші, в сельбуді вистави частіші. Прийшла нова якась пора, і краще вчиться дітвора.
Торкну я струни не мінорні, хай залуна бадьорий спів! Блистять на сонці парти чорні й голівки милі школярів.
В роботі час, як сонце, лине. Весна, приходь! Та швидше, гей! І заставляє вчить дітей “його” поезії Галина.
Усе цвіте, куди не гляне, усе захоплює її.
І усміхаються селяни в поважні бороди свої.
І у сільраді й скрізь казали (цвіти, хвилин веселий крок!..): — Якби побільше місто слало до нас таких учительок!
Цілує вітер юні щоки, бруньки розкрили дерева.
Іде по вулицях весна, як комсомолка синьоока.
А час летить усе скоріше... Галина більше не сумна й листів закоханих не пише до Володимира вона.
їй ясно стало, що кохання не для поета, як для всіх.
І затуманили востаннє зіниці сльози. Так. Вона,
як і поет. І їй не треба інтимних хвиль, коли все небо в крові повстань, і дні — війна... На те і вчителька вона.
Здорові будьте, Володимир!
(Сюди до рими: “Воле, дим ер”...)
Тепер я знаю, що робить,
щоб стать, як сонце, як блакить.
Сумніви згинули важкі, відчула я, що у новому ті душі зоряні, які мене так ваблять і чарують.
Бо знаю вже, куди іду я у днів потоці огняному.
А сум і розпач — це утома.
І винні в цім не наші дні,
а наші нерви! Мій поете, нехай побила я штиблети, нехай я боса і в кімнаті тортурний холод, — злидні кляті
ми переборем, проженем, з землі ми зробимо Едем.
Хай буде кожний як титан!
Нам треба сили, сили, сили!
Мене селяни полюбили, і полюбила я селян.
Нехай я вийшла із міщан, але на них іду війною!
Не одспівали сурми бою, я не спізнилась... Навпаки, мені так раді бідаки.
Бо слово зле “інтелігент”, —
тепер на дні нові патент.
Ми йдемо до юного, нового!
І можуть бути в тумані лиш ті, що в радісному дні
не бачать світлого нічого й розводять паніку між нас у цей відповідальний час.
Ми йдем, ми дійдем до мети.
Це так, як двічі два — чотири.
Хай будуть всі залізні, щирі, як ваші вірші і листи!
Живуть хай сила і краса!
Нема шляхів людині-звірю!
Я в наші дні залізно вірю і їм молюсь... А гній і леп нам допоможе змити неп.
Я чула, ви нещодавно хотіли вбить себе... Вино, жінки й нечулі цьому винні та ті, що в латаній свитині
старцюють в місті... Це біда.
Але все пройде, як вода.
Я чула скрізь: і тут, і там, як люблять вас, як вірять вам.
Нехай же розпачу у вас не буде! Так говорить клас.
А ви є син його, Володю,
ви ж двадцять літ росли в заводі!
Ах, не писать це вам мені!
Та хай почують “ближні й дальні”, яка страшна відповідальність поетом буть у наші дні!
1928-1929
НІЧ
Кажуть, приїде Махно. Довго я думав про це... Місяць у темне вікно синім дивився мерцем. Довго заснуть я не міг, снилися знову фронти, і на безмежжі доріг — ти.
Ми на безмежжі доріг, серця удари, як ток... Сльози на віях твоїх, теплий платок.
Скільки пролинуло літ!.. Знову привидівся той, що для чекістів — бандит, і для бандитів — герой. Знов випливає із мли грізне обличчя рябе, як у кущі повели хлопці тебе.
Вітру тоді не було, тільки здригнула трава, як у кохане чоло вгрузла
шаблюка
крива... Скільки я років і гін серцем і зором беру...
З прапором чорним загін ми наздогнали в яру. Місяць дивився сумний, плакав за вербами дзвін... Довго рубались вони і полягли як один.
Тьму протинали огні, тьма захлиналась од ран... Тільки на чорнім коні втік отаман.
В полі шляхом золотим, там, де могили кругом, довго я гнався за ним і наздогнав над Дністром. Капало срібло в лозу, скеля мовчала стрімка. Тільки далеко внизу чорно шуміла ріка...
Скільки в минулому тем, пісню щоб скласти дзвінку... Збив я бандитів з конем в чорну холодну ріку.
Тиша текла з вишини, і крізь ранковий туман місяць дивився сумний, як потопав отаман.