Вибрані твори в двох томах. Том 1

Іде, пливе юрби змія без ліку і без краю...

Між них і дівчина моя, якої я не знаю.

0 сонце... Я в твоїм меду над мукою, над брудом. Нехай і сум, — а я іду

1 усміхаюсь людям.

1928

Кукурудза шумить пожовтіла, знов у вирій летять журавлі.

І синіє самотня могила у осінній імлі.

Ой, ключі журавині над нами, шуми смерти кругом...

І покірно махає крилами одинокий вітряк за селом.

Крізь печаль силуетів і ліній, де вирують гіганти-міста, по вечірній і тихій долині залізниця біжить золота.

Синь і синь над полями без краю, в’яне серце під осені спів.

А вночі повз села пролітають жовті вікна швидких поїздів.

Я до них простягаю долоні... Цокотить залізниці змія...

Може, там у якомусь вагоні пролітає і доля моя.

Плаче вітер за шибками тонко... Проміняв я столицю давно на проклятий огонь самогонки й хворостянки вузеньке вікно.

Йти куди, я забув і не знаю.

Вже до міста нема вороття, там контрасти мене роздирають, глушить тут однобоке життя.

Я дивлюсь у свічадо і кличу неповторної юности дні. Помарніло смугляве обличчя, карі очі зів’яли мої.

Десь гудуть телеграфові струни, в тому гуді ридання і сміх...

Був колись я бадьорим і юним, та тепер постарів і знеміг.

Там, у місті, проходять колони, підіймається пісня в блакить, і так радісно прапор червоний над будинком ВУЦВИКу горить...

Всі готові за волю до броні.

І здається у світлім чаду, в переможному громі колоннім я з восторженим зором іду.

Ні, не можу, не можу, не можу, швидше в місто від суму села. Полюбив я червоную рожу, що у грудях моїх розцвіла.

За собою дверима щосили я ударив, о зорі рясні!

Перед мене у тьмі замигтіли, засіяли станційні огні.

Умирає зажурене літо.

Так прозоро... покора і тиш...

Десь кричить паротяг, і на крик той я іду все скоріш і скоріш.

1928

НАД ДІНЦЕМ

Я стою над Дінцем у тумані яснім, і в сльозах все лице за минулим моїм.

Небо рідне й чуже над покорою хат.

Та не можу уже я вернутись назад.

Все таке, як колись, і рибалки в човнах, і осичини лист у ранкових сльозах.

Гей ти, доле моя, хоч тепер обізвись.

І здається, що я той осичини лист...

І що згадок рої, — тумани, небеса, і що сльози мої це — ранкова роса...

Лине пісня (чия?..) над горами в блакить. Чому ж доля моя тридцять років мовчить?

Що ж. Бої — так бої.

Нам не вперше страждать. Витру сльози мої, піду долю шукать.

Он сміється крізь гать долі личко ясне...

Стій, а то будеш знать, як не слухать мене!

Стій же, проклята, стій, синьоока змія!

В мене кінь степовий — буйна воля моя.

Вже не журно мені, я не хочу в труну, бо на цьому коні долю я дожену.

А щоб доля в ці дні навмання не ішла, я ремнями її прикручу до сідла.

Щоб не нила в бою, щоб сміявся їй рот, тую долю мою я візьму на завод.

А щоб добре їй знать, хто наш ворог лихий, будуть хлопці читать політграмоту їй.

1928